«Київської Русі не було» — розбір міфу

Міф

У вуличному диспуті російський співрозмовник формулює поширену тезу: «Київська Русь» — це штучна назва часового періоду, яку історики вигадали на початку XIX століття, а отже, держави з такою назвою не існувало^[1]. Звучить як викриття «української вигадки», але насправді тут складено докупи три різні твердження, кожне з яких треба розглядати окремо.

Перша підміна: термін проти держави

Те, що термін «Київська Русь» — пізній, цілковита правда. Сучасники називали свою державу просто «Русь», а «київською» її стали означати історики XIX століття, щоб відрізнити від пізніших політичних центрів. У термін навіть можна тицьнути пальцем: його ввів Михайло Максимович — перший ректор Київського університету — у праці 1837 року, назвавши так період з IX по XIII століття на тій підставі, що центр прийняття рішень був у Києві, а самі сучасники й документи звали державу просто «Русь»^[8][9]. Тобто «Київська Русь» — від початку умовна назва періоду, а не самоназва держави. Але назва й об’єкт назви — різні речі: те, що класифікаційний термін з’явився у XIX столітті, не означає, що середньовічної держави з центром у Києві не існувало^[2]. За такою логікою довелося б «скасувати» і Візантію, і Священну Римську імперію — обидва терміни теж пізні.

Друга підміна: легенда про заснування проти існування держави

Другий хід — звести всю історію Русі до легенди про її заснування. Розповідь про призвання Рюрика справді походить лише з одного джерела — «Повісті врем’яних літ» — і не підтверджується паралельними джерелами; подібні сюжети «покликання на владу» трапляються в багатьох європейських народів, тому історики цілком обґрунтовано вважають це літописною легендою^[3].

Але це твердження про метод, а не про існування держави. Подія стає історичним фактом лише тоді, коли її підтверджують незалежні паралельні джерела; одна літописна легенда таким підтвердженням не є^[4]. Визнання того, що легенда про Рюрика — легенда, не робить державу Русь неіснуючою: її засвідчують зовсім інші, незалежні від «Повісті» свідчення — візантійські, арабські та західноєвропейські. Цей поріг верифікації цілком конкретний: за паралельними джерелами надійно засвідчені лише Ігор та його наступники (Ольга, Святослав), тоді як усе, що «Повість» розповідає до Ігоря, лишається легендарним^[7]. Опонент же робить протилежне: оголошує легендою саму державу, користуючись тим, що співрозмовник не розрізняє ці рівні.

Той самий метод на іншому прикладі: Юр’їв (Тарту)

Як саме працює вимога паралельних джерел, добре видно на побічному сюжеті, який приніс інший підписник — з Естонії. Він переказав із Великої російської енциклопедії статтю про місто Тарту: мовляв, його заснував Ярослав Мудрий 1030 року, місто протрималося років тридцять-сорок і зникло, — і сам зауважив, що ні в скандинавській, ні в естонській історіографії підтверджень цьому немає^[25]. Дрібниця погоджується з методологічним ядром: паралельні джерела про «місто Юрія» мовчать, археологічно простежується лише вікінзька стоянка на одному з варязьких шляхів (через Чудське озеро на землі сучасної України й далі до Константинополя), а сам сюжет заснування він схильний вважати домислом Нестора, поданим в енциклопедії як факт^[25].

Тут варто внести поправку — і вона працює на ту саму тезу. Заснування Ярославом Юр’єва 1030 року належить уже до надійно засвідченої доби (після Ігоря), тож історики загалом його приймають: під час походу на чудь князь захопив і перебудував тамтешнє укріплення, назвавши його Юр’євом — на честь свого хрестильного імені Юрій (Георгій). Але «заснував місто на порожньому місці» — це імперська рамка літопису: на тому пагорбі вже стояло естонське городище Тарбату (сліди постійного поселення сягають V століття), а руський форпост протримався недовго — близько 1061 року естонці (соссоли) відбили й спалили Юр’їв. Тобто маємо не «чисте заснування», а перебудову вже наявного поселення, обгорнуту у звичну літописну формулу — той самий візерунок, що й із «покликанням» на владу. Хоч би як, головне лишається: перевіряти навіть засвідчену подію треба за незалежними джерелами, а не за одним літописним рядком.

Київський лист: незалежна згадка про Київ поза літописом

Наочний приклад такого паралельного свідчення приніс сам опонент. В одній із вуличних розмов підписник розповів Дрібниці про «Київський лист» (Kievan Letter): за його словами, це лист одного єврея часів Київської Русі, знайдений у Каїрі й «опублікований у Лондоні 1982 року Омеляном Прицаком та якимось британським істориком», де автор просив зібрати грошей, щоб когось викупити^[24]. Деталі, переказані з пам’яті, варто виправити — і саме виправлені деталі показують, що документ грає не проти тези про реальність Русі, а за неї.

Що це насправді. «Київський лист» — давньоєврейський рекомендаційний лист, складений київською єврейською громадою для якогось Якова бен Ханукки: його брат заборгував грошей і загинув, борг перейшов на Якова, громада вже частково викупила його з боргової неволі, і з листом він мандрував іншими громадами, щоб зібрати решту. Документ належить до Каїрської генізи — величезного сховища єврейських рукописів при синагозі в Фустаті (Старий Каїр), яке наприкінці XIX століття вивіз до Кембриджа Соломон Шехтер. Серед тисяч фрагментів лист (шифр Кембриджської бібліотеки T-S 12.122) 1962 року натрапив американський гебраїст Норман Ґолб із Чиказького університету, а видали його Ґолб і українсько-американський історик Омелян Прицак — у книзі «Khazarian Hebrew Documents of the Tenth Century» (Cornell University Press, 1982). Тобто ані «британського історика», ані Лондона: співавтор — американець, видавництво — Корнельського університету в Ітаці (штат Нью-Йорк).

Чому це аргумент за Русь, а не проти. Ґолб датував лист приблизно 930-ми роками — а отже, це одна з найраніших (а нерідко її називають найранішою) документальних згадок самої назви «Київ». Найважливіше — звідки вона: не з «Повісті врем’яних літ», яку опонент щойно відкинув, а з цілком незалежного джерела — ділового листа громади, що осів в єгипетському архіві за тисячі кілометрів від Дніпра. Це рівно той тип паралельного, позалітописного свідчення, якого сам опонент вимагав для Русі: воно фіксує і назву міста, і те, що в Києві першої половини X століття вже існувала організована міська громада з власним самоврядуванням і зв’язками на весь тодішній світ. Джерело, яке росіянин приніс як загадку, насправді підтверджує київську старовину.

Довкола листа триває наукова дискусія — але не про існування Києва. Ґолб і Прицак прочитали в кінці листа тюркські рунічні знаки й підпис і виснували, що громаду складали хозарські євреї; новіші дослідження (зокрема реаналіз Сусани Торрес Прієто й Бенджаміна Аутвейта, 2026) доводять, що мовне й ономастичне тло листа радше слов’янське, ніж тюркське. Та хоч би звідки походила громада, для нашої теми головне інше: документ незалежно засвідчує Київ як реальне місто X століття — а отже, і державу, чиїм осердям він був.

«Династія Рюриковичів» — теж пізня назва

Із легендою про Рюрика змикається ще один звичний штамп — «династія Рюриковичів». Тут спрацьовує та сама плутанина назви й об’єкта, що й із «Київською Руссю». Що якась князівська династія справді існувала — поза сумнівом: літопис чітко простежує, хто чий батько й син. Але що ця династія називала себе «Рюриковичами» — пізніша конструкція. Самого словосполучення «династія Рюриковичів» у «Повісті врем’яних літ» немає взагалі^[10][11].

На це вказує й непрямий, але промовистий доказ — статистика імен у самому княжому роді. Якби рід вів себе від Рюрика, ім’я засновника мало б бути почесним і частим. Натомість князів на ім’я Рюрик за всю історію — лише три-чотири, від сили п’ять, тоді як Володимирів, Олегів та Ігорів — безліч^[10][11]. Непопулярність імені засновника — аргумент проти того, що рід усвідомлював себе «Рюриковичами»; саму назву йому приписали значно пізніше^[10]. Тобто й тут опонент видає пізній ярлик за стародавню самоназву — точно так само, як із «Київською Руссю».

«П’ять Русей» і вигадана «Новгородська Русь»

Дзеркальний бік міфу «Київської Русі не було» — спроба, навпаки, розмножити Русі: мовляв, була Новгородська Русь, Київська, Московська, ще й «кольорові» — Біла, Червона, Чорна. Звідси й типове запитання росіянина: чому ж тоді ось у такому-то літописі «Руссю» зветься Новгород чи Володимир-на-Клязьмі?

Схему «п’яти Русей» сконструював Василь Татіщев у XVIII столітті: нібито існували Новгородська Русь зі столицею у Великому Новгороді, Мала зі столицею в Києві, Біла в Ростові, Червона в Червні та Чорна^[12]. Але сам Татіщев писав це не з літописів, а з пізніх німецьких та польських географів — і навіть зазначав, що, наприклад, «Чорна Русь» у давньоруських джерелах не згадується. З цих п’яти лише Червона Русь — реальна історична назва: так звалися міста, що нині на південному сході Польщі (Холм, Белз)^[17]. А от «Новгородська Русь» у джерелах відсутня цілковито: словосполучення немає в жодному літописі — це кабінетний термін, винайдений істориками заднім числом^[17]. Тут спрацьовує той самий прийом, що й із «Київською Руссю»: пізню класифікаційну назву видають за середньовічну реальність.

Що насправді означала «Русь»: аналіз літописів

Щоб не сперечатися навмання, варто звернутися до того, як саме слово «Русь» уживається в самих літописах — і це зробили російські історики, яким опонент за визначенням довіряє більше. Володимир Кучкін (Інститут російської історії РАН) проаналізував роботи дослідників від Татіщева до сучасності й показав: оскільки літописання велося в різних центрах — Лаврентіївський, Іпатіївський, Троїцький, Новгородський списки, — то й розуміння Русі різнилося і від місця (просторова динаміка), і від часу написання (часова динаміка)^[13].

Поєднавши обидві динаміки, російські дослідники дійшли висновку, протилежного імперській міфології: розуміння Русі з часом не розширювалось, а звужувалось. У IX–XII столітті «Русь» — це територія сучасної Північної України (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина), а до XII–XIII століття — переважно сама Київщина^[14]. Інша дослідниця, що намагалася знайти в джерелах «широке» розуміння Русі, порахувала: три основні списки вживають слово «Русь» 717 разів, і лише чотири з них тлумачаться широко^[15]. Тобто поодинокі цитати, де «Руссю» зветься Новгород чи Залісся, — статистичний виняток, який профан вириває з контексту, а фахівець бачить як рідкісне відхилення від норми^[15]. Сам же міф «усі ми Русь» має конкретне джерело — «Синопсис» Інокентія Ґізеля другої половини XVII століття, звідки його тиражувала вся подальша імперська й радянська історіографія^[16].

Донаукова доба: чому Татіщеву й Карамзіну не можна вірити буквально

За цим стоїть і методологічна заувага. Історія як наука постала лише в першій половині XIX століття — після праць німця Леопольда фон Ранке, який заклав критику джерел і роботу в архівах як основу ремесла. Усе, що писали до того — Татіщев, Ломоносов, Карамзін, — належить до донаукової доби: автор брав документи, складав їх докупи й робив власні висновки, не перевіряючи критично^[18]. Тому посилатися на «п’ять Русей» Татіщева у XXI столітті — те саме, що звірятися з алхіміком замість хіміка.

До Русі: не «порожнє поле», а черняхівська культура й хозарська данина

Ще один типовий закид росіянина звучить так: чому про добу «до хрещення Русі» відомо так мало — «наче тут було порожнє поле»? Мовляв, про Рим двохтисячолітньої давнини знаємо навіть імена рабовласників, а до князя Володимира — суцільна порожнеча. Відповідь Дрібниці вбиває клин у саму посилку: письмових джерел справді обмаль, бо власне писемність на цих землях фіксується лише з X століття, а місцева матеріальна культура була переважно дерев’яною, що не переживає століть, — але археологічно тут існували десятки культур різних напрямів, і академічна література ними переповнена^[29]. «Мало в шкільному підручнику» не означає «мало в науці».

Одну з цих культур відео називає прямо. Питання «що було на території сучасного Києва в перші століття нашої ери» виводить на черняхівську культуру (приблизно II–V ст.) — і тут росіянин, сам того не помічаючи, підтверджує тезу про давнє, додержавне життя краю. За описом із диспуту, це суміш германських (готи) і слов’янських племен, тісно пов’язана з Римом: провінційно-римська культура, що активно торгувала з імперією^[28]. Дрібниця згадує й джерело — «Getica» Йордана (VI ст.), де описано державу готів, — а також ост- і вестготів, зауважуючи, що всі ці назви «досить умовні»: за ними стояли десятки різних племен, яким у літературі дали один ярлик^[28]. Прабатьківщину слов’ян він локалізує на Прип’ятських болотах (нинішня Північна Україна, південно-східна Польща, південь Білорусі), звідки слов’яни поступово розселялися і, «змішавшись з готами», дали черняхівську^[28]. Той самий сюжет — «жорстка державність з’явилася, коли сюди прийшли готи; вони змішалися зі слов’янами — це і є черняхівська культура» — переказує й співрозмовник в іншому диспуті^[30].

Тут потрібні дві поправки, які не ламають, а уточнюють картину. По-перше, етнічний склад черняхівської культури ширший за «готи + слов’яни»: до неї входили також скіфо-сармати, ґето-даки та фракійці, а провінційно-римські навички (гончарний круг, високоякісний посуд) прийшли радше через контакт із Римом і осіле південне населення, ніж були «принесені германцями» як такими, — версія «готи принесли плуг і гончарний круг» лишається однією з інтерпретацій, а не єдиним фактом. Готів у цій культурі знають передусім як військово-політичну верхівку (з чим і пов’язують «державу Германаріха» в Йордана), тоді як осіле населення забезпечувало саме ремесло. По-друге, самі фібули (застібки для плаща) й кружальна кераміка — це маркери матеріальної культури епохи, а не «руська» атрибуція: Русь постане тут значно пізніше. Але головне від цих уточнень лише виграє: задовго до «хрещення Русі» цей край був частиною римського цивілізаційного світу, а не «порожнім полем».

Не був порожнім і сам Київ напередодні доби Русі. У диспуті звучить цілком коректна теза: до X століття тутешні слов’яни (поляни) платили данину Хозарському каганату, у чию «орбіту» входив і Київ^[29]. Це узгоджується з «Повістю врем’яних літ», де хозари беруть данину з полян, і з тим, що ця залежність урвалася лише після походів Святослава на хозар (близько 965 року), коли каганат було розгромлено^[29]. Тобто Київ X століття — не «раптова поява з нізвідки», а місто з передісторією данницьких і торговельних зв’язків, засвідчених і літописом, і зовнішніми джерелами. Що ж до зневажливого «примітивна культура, з дерева, яке згниває», то це не аргумент проти розвиненого життя, а лише пояснення, чому кам’яних руїн тут менше, ніж у Середземномор’ї, — різниця у збереженні матеріалу, а не в наявності цивілізації.

До держави: коли археологія не підтверджує літопис

Корисно бачити й нижню межу — що було до Русі. «Повість временних літ» перелічує 14 племінних об’єднань (сім із них — на території сучасної України), але на археологію цей перелік не лягає: тут простежуються лише дві культури — роменська й волинцівська, у які літописні поляни, древляни, волиняни, уличі вписуються разом, а сіверяни окремо^[19]. Те, що було до Русі, історики реконструюють через поняття «вождівство» (chiefdom) — соціологічний конструкт ХХ століття, проміжну ланку між племенем і ранньою державою, перенесений зі студій племен Тихого океану^[20]. Це ще раз показує: і «Русь», і її передісторія — предмет реконструкції за джерелами, а не готова етикетка, яку можна просто наклеїти на сучасну Росію.

Норманська теорія сьогодні: від «нездатності слов’ян» до слова «русь»

Ще один підписник запитав Дрібницю, якої концепції походження давньоруської держави він тримається, — і відповідь добре показує, як далеко сучасна наука відійшла від імперських кліше. Класичного протиставлення «норманістів» і «антинорманістів» уже фактично немає. Від норманської теорії в тому вигляді, як її заклали у XVIII столітті німці на російській службі — Ґотліб Баєр, Ґергард Міллер, Авґуст Шлецер, — лишилося єдине живе питання: походження самого слова «русь», і не більше^[26]. А її суть — нібито слов’янські народи не здатні створити державу, а германські (нормани) здатні — сьогодні вважають застарілою доктриною вікової давнини^[26].

Натомість сучасний консенсус визнає: слов’янські спільноти цілком спроможні до власного державотворення. Цей процес розгортався щонайпізніше з VI століття нашої ери, а до IX століття сягнув розквіту; нормани ж могли відіграти щонайбільше роль каталізатора — як у хімічній реакції, — а не творців держави (наочний приклад — держава в чехів, що склалася без їхньої участі)^[27]. Тому й дискусія звузилася до етимології: слово «русь» виводять то зі скандинавських мов, то з іранського («південного»), то з місцевого автохтонного ґрунту^[27]. А самі додержавні об’єднання (поляни, древляни й інші) описують уже знайомим нам терміном «чифдом» — вождівство: союзи на чолі з вождем, де влада поступово відокремлювалася від рядових общинників^[27].

Варто уточнити одну деталь, яку відео залишає відкритою: у мовознавстві найобґрунтованішою нині вважають саме «північну», скандинавську етимологію слова «русь» (через фінське *ruotsi — «весляри, мореплавці»). Але — і це вирішальне — питання про походження назви давно відв’язане від питання про творця держави. Навіть скандинавське походження слова «русь» не воскрешає старого норманізму: саму державність будували місцеві слов’янські спільноти, для яких нормани були лише одним із зовнішніх чинників, а не деміургами. Показово, що це формулює російський історик у розмові з росіянином — тобто це не «українська версія», а нинішній фаховий мейнстрим по обидва боки кордону.

«Перша столиця Русі» — хибно поставлене питання

Окрема пастка ховається вже в самому формулюванні «яка перша столиця Русі». Поняття «столиця» — реалія раннього Нового часу: до XVI–XVII століть такого поняття в Європі не існувало взагалі, ранньосередньовічна держава через «столицю» не описувалася (Мадрид, наприклад, став столицею Іспанії лише за Філіпа II)^[6][23]. Тож вимагати «першу столицю» від держави IX–X століть — це накладати пізню категорію на епоху, якій вона чужа. Хибно поставлене питання не доводить «неіснування» Русі — воно лише виказує анахронізм самого опонента.

Це не лише полемічний аргумент, а й позиція української академічної науки. Новітнє багатотомне видання «Україна. Нариси історії» (Інститут історії НАН України, від 2023) у приміточці на сторінці 301 прямо фіксує: терміна «столиця» давньоруські джерела — ні літописи, ні інші — не знають^[21]. Те саме показав і російський медієвіст Александр Назаренко в доповіді «Была ли столица в Древней Руси» на московській конференції «Столичные и периферийные города Руси и России…» (грудень 1996): єдиний близький вислів — Іларіонове означення Києва як «першопрестольного матерограда», але й воно просто калькує грецьку церковну формулу для головних («першенствуючих») кафедр, а не описує політичну столицю^[22]. Тобто Київ був не «столицею», а центром прийняття рішень і духовним осердям — місцем кафедри митрополита; саме за цей статус, а не за абстрактну «столичність», і билися князі. Цей статус Київ утратив лише після монгольського вторгнення, коли митрополит виїхав із міста^[23].

Дзеркало: Андріївський прапор

Найвиразніше подвійний стандарт видно, коли той самий «джерельний» критерій повернути проти опонента. На прохання пояснити Андріївський прапор у себе за спиною — чому він названий на честь апостола Андрія Первозваного і яке відношення Андрій має до Росії — співрозмовник відповіді не має^[5].

А відповідь показова: зв’язок апостола Андрія з Руссю походить рівно з тієї ж «Повісті врем’яних літ», яку опонент щойно відкинув, — з легенди про мандрівку Андрія вгору Дніпром і благословення пагорбів, де постане Київ. Російська імперія зробила Андріївський хрест основою військово-морського прапора, спираючись на цю саму літописну легенду. Виходить, той, хто вимагає «книжкового» підтвердження для Київської Русі, сам тримається за легенду — щойно вона працює на потрібний наратив.

Підсумок

Теза «Київської Русі не було» тримається не на джерелах, а на трьох послідовних підмінах: пізній термін видають за відсутність держави, легенду про заснування — за всю історію Русі, а власну легендарну символіку при цьому залишають поза критикою. Розрізнивши термін, легенду й державу, бачимо, що жодного «викриття» немає — є лише риторичний прийом.