Чи «штучна» українська нація?

Міф: «нації ніколи не було»

Російські опоненти, зауважує Райківський, постійно доводять, що українців як етносу чи нації «ніколи не існувало» — а на додачу повторюють, що «Україну вигадав Ленін». Відповідь історика пряма: це повна дурня людини, яка не розбирається в історії. Нації не створюються за короткий час одним діячем — такого просто не буває^[1].

Що таке нація

Єдиного визначення нації немає — і це добре, бо радянська доба привчила до «єдино правильної теорії», що відкидала все інше. Нація — це спільнота, об’єднана низкою критеріїв (мова, релігія, територія та інші), причому різні нації спираються на різні чинники. Але визначальна ознака — національна свідомість: за французьким мислителем Ернестом Ренаном, нація — це «щоденний плебісцит»^[2].

Модерна доба

Сучасні (модерні) нації — продукт модерної доби. Масове самоусвідомлення великих груп людей стало можливим лише з індустріалізацією, друком, школами, залізницями й газетами; витоки сучасних націй пов’язують із Французькою та Американською революціями кінця XVIII століття. Українська нація формувалася у XIX столітті — так само, як інші європейські^[3]. У цьому сенсі вона не «штучна» й не «молодша» за сусідні: усі модерні нації постали приблизно в один історичний момент.

Глибоке коріння: козацький міф

Водночас нація не виникає з нічого. Промотором українського національного відродження XIX століття став козацький міф — пам’ять про Гетьманщину. Показово, що він діяв навіть у Галичині, яка козаччини не знала: галицькі народовці вбиралися в козацький одяг, відроджуючи наддніпрянський символ. За влучним образом Райківського, Шевченко не міг би «створити» націю без глибокого коріння: дерево без коріння приречене^[4].

Соборність — порятунок від асиміляції

Відмітна риса українського відродження — ідея соборності (всеукраїнської єдності), що поєднувала Галичину (під Австрією) і Наддніпрянщину (під Росією). Це унікальна особливість: поняття «соборність» не має прямого відповідника в поляків чи словаків. Для українців, розділених між двома імперіями, це був спосіб урятувати націю від асиміляції — зберегти її як єдине ціле попри державні кордони^[5].

Війна за ідентичність

Націєтворення ніколи не завершується — це той самий «щоденний плебісцит». Тому й нинішня війна, наголошує Райківський, — це насамперед війна за ідентичність: українська національна ідея як частина цивілізованого світу проти ідеї «русского мира» як повернення в імперське минуле^[6]. Показово, що саме царизм — а не лише радянська влада — узагалі забороняв українську мову. Спроби оголосити українську націю «штучною» — пряме продовження цієї імперської логіки.

Не «австрійський штаб», а «Просвіта»

Окрема версія міфу про «штучність» — нібито Україну вигадав «австрійський штаб». Історик Ігор Стамбол відповідає на це конкретним прикладом громадянської самоорганізації — товариством «Просвіта». Опоненти, зауважує він, просто не розуміють поняття розвитку: їм здається, що хтось у певний момент написав указ — і «з’явилися» українці чи місто Одеса, — тоді як такі процеси розгортаються роками й десятиліттями^[7].

«Просвіта» (заснована 1868 року в Галичині, 1905-го — на Наддніпрянщині) була першою масовою легальною українською організацією і кузнею національних кадрів. Українці спершу об’єдналися в культурно-освітні товариства, набули організаційного досвіду й еволюціонували від громадської організації до політичної, а далі — й до державотворення 1917 року^[8]. Держава тут виросла знизу, з громадянського руху, а не з чийогось «штабу».

Іронічно, що звинувачення у «вигадуванні» б’є рикошетом: саме проросійське галицьке «москвофільство», яке фінансувала імперія, сконструювало штучну мову-покруч — «язичіє», — якою його прихильники й самі до пуття не могли порозумітися. «Просвіта» постала якраз як низова противага цьому^[9].