Чи «штучна» українська нація?

Міф: «нації ніколи не було»

Російські опоненти, зауважує Райківський, постійно доводять, що українців як етносу чи нації «ніколи не існувало» — а на додачу повторюють, що «Україну вигадав Ленін». Відповідь історика пряма: це повна дурня людини, яка не розбирається в історії. Нації не створюються за короткий час одним діячем — такого просто не буває^[1].

Що таке нація

Єдиного визначення нації немає — і це добре, бо радянська доба привчила до «єдино правильної теорії», що відкидала все інше. Нація — це спільнота, об’єднана низкою критеріїв (мова, релігія, територія та інші), причому різні нації спираються на різні чинники. Але визначальна ознака — національна свідомість: за французьким мислителем Ернестом Ренаном, нація — це «щоденний плебісцит»^[2].

Модерна доба

Сучасні (модерні) нації — продукт модерної доби. Масове самоусвідомлення великих груп людей стало можливим лише з індустріалізацією, друком, школами, залізницями й газетами; витоки сучасних націй пов’язують із Французькою та Американською революціями кінця XVIII століття. Українська нація формувалася у XIX столітті — так само, як інші європейські^[3]. У цьому сенсі вона не «штучна» й не «молодша» за сусідні: усі модерні нації постали приблизно в один історичний момент.

Як узагалі постають нації

Закид у «штучності» зазвичай спирається на наївне уявлення, ніби «справжня» нація існувала «завжди». Але етнополітологія — окрема наука — каже інакше. Підходів до визначення етносу щонайменше півтора десятка, проте головних два. Класичний, примордіалістський, розглядає етнос як спільноту з об’єктивними ознаками (територія, мова), хоча чітких меж між етносами провести не може. Нині ж переважає конструктивістський підхід^[10]. Між цими полюсами є й третій, поміркований — який історикиня Наталія Старченко називає «консерватизмом»: оскільки джерельна база щодо середньовіччя за останні десятиліття значно розширилася, дослідники таки шукають у середньовіччі й ранньому новому часі реальні корені етносу, не зводячи його ні до «вічної» сутності, ні до суто пізнього «конструкту»^[25].

Ключова теза цього підходу: нація — явище політичне й модерне. Нації формуються з другої половини XVIII століття, умовно — від Великої Французької революції. До того назви «француз», «англієць», «німець» доволі умовні: суспільства були становими, і людину визначали її стан, місто чи село та підданство монархові, а не «національність»^[11]. Сама ж велика спільнота на кшталт нації існує насамперед у свідомості людей: ми не знаємо особисто сорок мільйонів українців — ми мислимо їх як спільноту. За формулюванням засновників цих теорій (те саме Ренанове «щоденне» начало), нація — це щоденний вибір^[12].

Звідси й відповідь на міф про «штучність»: якщо всі модерні нації «сконструйовані» в один історичний момент, то закид «українців хтось вигадав» б’є однаково по французах, італійцях і самих росіянах. З етносів нації виростають у XIX столітті; у Західній Європі — переважно на політичній основі, у Східній (де панували Російська, Австрійська й Османська імперії) — на культурній і мовній. В українців це йшло через мову — від «Енеїди» Котляревського, — а назва «українці» поширилася саме у XIX столітті^[13]. Тут ключову роль відіграла й наука: до початку XIX століття українську вважали лише «малоросійським діалектом» спільної «русскої» мови, але чеські філологи — Шафарик, Ганка та інші — на початку XIX століття довели, що це окрема мова, а отже й окремий етнос^[26]. Іронічно, що «штучність» закидають саме тій мові, самостійність якої першими науково встановили незаінтересовані чужинці. Що показово: російська нація, за оцінкою автора, досі не сформувалася остаточно — росіяни не знають, де закінчується кордон Росії, — тоді як українська вже сформована як окремий народ із власною територією^[14].

Показова тут і сама адміністративна будова Росії. Дрібниця звертає увагу на парадокс: у складі Російської Федерації є десятки національних республік і автономій на етнічній основі — Татарстан, Башкортостан, Бурятія, Тува, Алтай, Комі, Єврейська автономна область та інші (за російським законодавством республік нині 22 — включно з незаконно анексованим 2014 року «Кримом»; поза російською юрисдикцією їх визнають 21), — але жодної «російської республіки» чи «російської автономії» серед них немає: росіяни розселені по всій території держави. Іншими словами, «російськість» постає тут не як етнотериторіальна категорія (на кшталт бурятської чи татарської), а як імперсько-політична — що прямо підриває тезу про «природний єдиний російський етнос»^[36].

Показовий і сам приклад Франції — хрестоматійної «громадянської» нації. Попри столітню «фабрику французів» (школа, залізниці, газети), бретонці й баски й сьогодні не почуваються етнічними французами: за паспортом вони громадяни Французької республіки, а етнічно лишаються бретонами й басками — мова басків узагалі не належить до романських^[33]. Але й сама Франція, зауважує Дрібниця, конструювалася не на порожньому місці, а спиралася на етнічний «камінь»: французька традиція апелює до Галлії — країни, що існувала тут ще до римських завоювань, а галльська ідентичність жива в масовій культурі досі^[34]. Це не заперечує української нації, а ставить її в один ряд з усіма: конструювання нації ніде не йде «у вакуумі», без опертя на реальну етнічність. І сама етнічна різноманітність нікуди не зникла — нині у світі близько «200» націй-держав, але до «6000» етносів, бо лінгвісти не завжди можуть відрізнити діалект від окремої мови, а окрема мова — це вже й окремий етнос^[35].

Глибоке коріння: козацький міф

Водночас нація не виникає з нічого. Промотором українського національного відродження XIX століття став козацький міф — пам’ять про Гетьманщину. Показово, що він діяв навіть у Галичині, яка козаччини не знала: галицькі народовці вбиралися в козацький одяг, відроджуючи наддніпрянський символ. За влучним образом Райківського, Шевченко не міг би «створити» націю без глибокого коріння: дерево без коріння приречене^[4].

Соборність — порятунок від асиміляції

Відмітна риса українського відродження — ідея соборності (всеукраїнської єдності), що поєднувала Галичину (під Австрією) і Наддніпрянщину (під Росією). Це унікальна особливість: поняття «соборність» не має прямого відповідника в поляків чи словаків. Для українців, розділених між двома імперіями, це був спосіб урятувати націю від асиміляції — зберегти її як єдине ціле попри державні кордони^[5].

Війна за ідентичність

Націєтворення ніколи не завершується — це той самий «щоденний плебісцит». Тому й нинішня війна, наголошує Райківський, — це насамперед війна за ідентичність: українська національна ідея як частина цивілізованого світу проти ідеї «русского мира» як повернення в імперське минуле^[6]. Показово, що саме царизм — а не лише радянська влада — узагалі забороняв українську мову. Спроби оголосити українську націю «штучною» — пряме продовження цієї імперської логіки.

Не «австрійський штаб», а «Просвіта»

Окрема версія міфу про «штучність» — нібито Україну вигадав «австрійський штаб». Історик Ігор Стамбол відповідає на це конкретним прикладом громадянської самоорганізації — товариством «Просвіта». Опоненти, зауважує він, просто не розуміють поняття розвитку: їм здається, що хтось у певний момент написав указ — і «з’явилися» українці чи місто Одеса, — тоді як такі процеси розгортаються роками й десятиліттями^[7].

«Просвіта» (заснована 1868 року в Галичині, 1905-го — на Наддніпрянщині) була першою масовою легальною українською організацією і кузнею національних кадрів. Українці спершу об’єдналися в культурно-освітні товариства, набули організаційного досвіду й еволюціонували від громадської організації до політичної, а далі — й до державотворення 1917 року^[8]. Держава тут виросла знизу, з громадянського руху, а не з чийогось «штабу».

Іронічно, що звинувачення у «вигадуванні» б’є рикошетом: саме проросійське галицьке «москвофільство», яке фінансувала імперія, сконструювало штучну мову-покруч — «язичіє», — якою його прихильники й самі до пуття не могли порозумітися. «Просвіта» постала якраз як низова противага цьому^[9].

«Один народ» — це імперський винахід, а не природний факт

Теза «українці й росіяни — один народ» лише видається давньою істиною; насправді це конкретна офіційна ідеологія Російської імперії кінця XIX — початку XX століття: доктрина «триєдиного русского народа», за якою «русские» складалися з трьох гілок — великоросів (нинішні росіяни), малоросів (українці) й білоросів (білоруси), але всі офіційно звалися «русскими»^[15]. Тобто формула, яку Путін повторив у статті 2021 року, — не наукове відкриття, а реанімований імперський конструкт.

Тут варто внести й фактологічну поправку до того, як цю доктрину часом ілюструють. Кажуть, ніби й перепис 1897 року нав’язував усім графу «національність» — «русский»^[16]. Перепис справді виходив з тієї самої триєдиної логіки, але прямої графи «національність» у ньому не було взагалі: етнічність визначали непрямо — за рідною мовою та віросповіданням. І ця деталь працює радше проти імперського наративу: окрему «малоросійську» (українську) мову перепис фіксував як самостійну категорію, тобто навіть імперська статистика мусила визнати мовну окремішність. (Приписувана Леніну позначка «великорос» — ілюстрація доктрини «триєдиного народу», а не реальної графи переписного бланка.)

Сама ж семантика слова «русский» до епохи націй була не етнічною, а віросповідною: після хрещення «русскими» називали людей руської, тобто православної, віри — у цьому значенні слово трапляється навіть у тогочасних болгарських джерелах^[17]. Накладати на цю доновочасну, конфесійну категорію сучасне етнічне «русские = росіяни» — груба підміна, на якій і тримається міф про «один народ».

«Чому в переписах немає українців?»

Улюблений «аргумент-нокаут» пропаганди звучить так: якщо українці існували, чому їх «немає» ні в переписі Російської імперії 1897 року, ні в австро-угорських переписах 1900 і 1910 років? Саме це запитання поставив історику Віталію Дрібниці проросійський блогер Black Vata. Відповідь проста: народ у переписах є — його лише записано нав’язаними іменами. У Російській імперії офіційно панувала та сама доктрина «триєдиного русского народа» — ідеологія, що сягає ще уваровської доби середини XIX століття, — тож українці проходили в імперській статистиці як «малоросіяни»^[27].

Цієї класифікації трималися навіть більшовики: у власноруч заповненій анкеті Ленін у графі «національність» зазначив — «великорос»^[28]. Тобто той, кому міф приписує «створення України» (докладніше — у статті Чи більшовики «вигадали» Україну?), сам фіксував великоросів як окрему національність: «єдиного русского народа» тогочасні документи не знали.

Австро-угорський бік того самого запитання ще промовистіший. У підавстрійській Галичині українців обліковували окремо — як «рутенів» (Ruthenen), що є німецькою передачею старої самоназви «русини»^[29]. Отже, і друга імперія цей народ чудово бачила й вела його окремий облік — просто під іншим іменем; «русскими» ці рутени в жодному документі не значилися.

Сама назва «українці» витісняла старі імена впродовж XIX століття: великий внесок зробило київське Кирило-Мефодіївське товариство, у колі якого Костомаров написав програмну «Книгу буття українського народу» — саме українського, а не «малоросійського»^[30]. Крапку ж поставила статистика, яку в симпатіях до «одного народу» не запідозриш, — радянська. У переписі 1926 року вчорашні «малоросіяни» записані українцями, а для «русских» інструкція мусила окремо пояснювати, що «русский» дорівнює «великорос»^[31]. Тобто «триєдиний народ» розсипався на три окремі народи, щойно людей почали питати, ким вони є.

І це не пізніша «націоналістична оптика»: ще 1906 року Олександра Єфименко — перша в Російській імперії жінка, удостоєна ступеня доктора історії (honoris causa Харківського університету, 1910), — видала «Историю украинского народа», де історію українців викладено як історію окремого народу з власними періодами державності^[32]. Підцензурна імперська наука знала українців задовго до того, як більшовики нібито їх «вигадали».

Русини: етнографічна група чи «окремий народ»?

Окрема версія міфу про «штучність» працює навпаки — не заперечує українців узагалі, а намагається відрізати від них частину: мовляв, закарпатські русини — то не українці, а самостійний слов’янський народ. Тут потрібна точність, бо за словом «русини» ховаються дві різні речі, і змішувати їх — пряма підміна.

Перше значення цілком реальне й нікчим не загрожує українській єдності. «Русин» — це старе самоназвання українців: від Русі лишилася пам’ять, що «руські» — це «русини», і лише десь із XVI століття паралельно поширюється назва «українці»; процес тривав довго, і тільки на початок XX століття більшість усвідомила себе саме українцями, тоді як поряд ще жили й «русини», і «малороси»^[23]. На Закарпатті — землі, що ввійшла до УРСР аж 1945 року, а доти переходила з рук у руки й здебільшого була у складі Угорщини, — це давнє ім’я просто збереглося довше. У цьому сенсі русини — етнографічна (субетнічна) група українців, як бойки чи гуцули; визнавати закарпатську самобутність ніхто не заперечує^[20].

Друге значення — це вже політичний проєкт. У 1990-х постало політичне «русинство», яке оголошує русинів окремим східнослов’янським народом, що потребує визнання як самостійний етнос^[20]. Його теоретичну рамку дав канадський історик Павло-Роберт Магочі, який обстоює тезу про карпаторусинів як окрему слов’янську націю; в опертя на неї на Закарпатті свого часу видавали літературу й навіть відкривали школи русинською, а саму говірку подають як «окрему мову»^[21]. Тут і пролягає межа: одна річ — діалект і регіональна ідентичність (це факт), зовсім інша — конструювання з них «окремого народу» з політичними вимогами (це проєкт).

Чому цей проєкт викликає засторогу — видно з того, хто його підживлює ззовні. Політичне «русинство» активно підтримує Угорщина — насамперед праві партії й особисто прем’єр Віктор Орбан; логіка прозора — обґрунтувати претензії на Закарпаття, яке вже належало Угорщині у 1939–1944 роках^[22]. Тобто теза про «окремий русинський народ» працює не на самих закарпатців, а як інструмент проти української територіальної єдності — за тією самою імперською логікою «розділяй», що й міф про «штучну націю» загалом.

Показовий і юридичний бік. Русинів як національну меншину законодавчо визнають Словаччина, Польща, Угорщина (та й Сербія, Хорватія, Румунія) — там, де русинські громади живуть поза Закарпаттям. В Україні ж їх не виокремлюють в окремий народ, а вважають субетнічною групою українців^[24]. Парадоксально, але цю «українську особливість» опоненти подають як «утиск» — хоча йдеться рівно про те, що держава не визнає штучно сконструйованої окремішності там, де є мовний діалект і спільна історія. Заперечувати закарпатську ідентичність не потрібно; досить не плутати етнографічну групу з політичним «окремим народом» — а саме на цій плутанині й тримається спроба інструменталізувати русинське питання.

Державність — не лише XX століття

Близький до міфу про «штучну націю» закид — нібито в українців «ніколи не було держави», тож і нація несправжня. Але це знову накладання пізнього юридичного поняття держави (сформованого правниками XIX століття) на середньовіччя. Маркери ранньокласової держави інші: суверенність володаря, збір податків і неплемінний адміністративний поділ. За цими критеріями державність на українських землях постає вже за княгині Ольги: до неї данина була ненормована, а Ольга ввела нормовану данину (уроки, погости) й посадила своїх намісників замість племінних князів — зокрема в землі древлян та в Новгороді^[18].

Це не новочасна імпровізація, а класична періодизація: ще на початку XX століття Наталія Полонська-Василенко — засновниця державницького напряму української історіографії — у двотомній «Історії України» виділила послідовні етапи української державності (Русь, Галицько-Волинське князівство і далі)^[19]. Інакше кажучи, тяглість української державності — предмет давньої академічної традиції, а не пропагандистська вигадка «у відповідь» на кремлівський міф.