Хронологія

Російський міф «Київської Русі не було, бо це штучний термін XIX століття» — підміна понять: сучасна назва й легенда про Рюрика не скасовують реальної держави Русь із центром у Києві.

Міф, що Росія — спадкоємиця Київської Русі, а Київ «исконно русский»: насправді Москва успадкувала грецьку назву Русі (Ῥωσία → «Россия»), яку митрополит привіз у Залісся після монгольської навали.

Після Русі українські землі XIV–XVI ст. ввійшли не до Москви, а до Литви й Польщі — з європейським правом (магдебург, правовий плюралізм). ВКЛ і Москва конкурували за руську спадщину, яку Москва здобувала війною.

Міф про «зраду» Мазепи однобокий: відносини Гетьманщини з Москвою регулювалися договорами (Коломацькі статті 1687), а «зраду» переглядає навіть російська історикиня Таїрова-Яковлева.

Берестейська унія 1596 створила греко-католицьку церкву — союз Києва з Римом. Київ підлягав Царгороду, не Москві; Московський патріархат (1589) — новий політичний проєкт із претензією на руські землі.

Міф про «возз'єднання України з Росією» 1654 року: Переяслав був військовим протекторатом — одним із союзів Хмельницького (Крим, Молдова, Швеція), а землі поділив лише Вічний мир 1686 по Дніпру.

Ранньомодерна Україна в Речі Посполитій — самоврядне суспільство з верховенством права (Литовський статут) і принципом «нічого про нас без нас». Європейська політична традиція — антипод московського самодержавства.

Правобережна Україна потрапила до Росії не «споконвіку», а через поділи Польщі (1772–1795). Росія виправдала анексію міфічним «київським спадком»; слабкість Сейму спричинила поділи попри Конституцію 3 травня 1791.

Міф «українська — діалект російської» спростовує чотиритомний словник Грінченка (1907–1909) — «паспорт нації»: кодифікована мова доводить реальність і мови, і нації.

Російський міф «українців-нації ніколи не було / Україну вигадав Ленін» — хибний. Сучасна українська нація постала у XIX столітті як нормальний європейський модерний процес, із глибоким корінням і ідеєю соборності.

Автора всесвітнього «Щедрика» (Carol of the Bells) Миколу Леонтовича 1921 року застрелив агент ЧК. Радянська влада приховала вбивство, звалюючи його на «бандитів» і «петлюрівців».

Версальський мирний договір 1919 року — його умови, наслідки для Німеччини та шлях до Другої світової війни

Міф, що Голодомор — звичайний голод від природних причин: урожай 1931-го був добрий, а масову смерть 1932–33 спричинила хлібозаготівельна політика Сталіна (до 4 млн загиблих в Україні).

Радянський наратив, що в СРСР українець мав більше можливостей, ніж у міжвоєнній Польщі — спростування фактами про землю, освіту й кар'єру (українець був віце-маршалом Сейму).

1939 року на Закарпатті постала Карпатська Україна — держава із Соймом, Конституцією й президентом Августином Волошином. Її роздавили Угорщина й Німеччина. Доказ української державності — і дзеркало сьогодення.

Українська культура 1920-х переживала бурхливе відродження, яке Москва свідомо знищила після 1933 року («розстріляне відродження»). Доля Миколи Хвильового, який наклав на себе руки 1933-го на тлі Голодомору, — символ цієї катастрофи.

Путінський міф «Україну створив Ленін» — навпаки. Більшовики 1919 року завоювали Україну й намагалися проігнорувати її державність; визнали УСРР лише наприкінці 1920-го, українізація — вимушена поступка.

Росія зводить український націоналізм до «фашизму». Історик Олександр Зайцев дає чесну відповідь: ОУН була «протофашистською» національно-визвольною організацією — не нацистською. Це складніше і за кремлівське кліше, і за апологетичне заперечення.

Радянський міф, що СРСР готовий був захистити Чехословаччину 1938, але йому завадили — спростування: договір 1935-го діяв лише після Франції, спільного кордону не було, Польща відмовила в транзиті.

Геополітик Юрій Липа ще у 1930–40-х описав Україну як чорноморську державу й обґрунтував неминучий «розподіл Росії». Захід досі бачить РФ «монолітом» — а Липу за ці ідеї закатував НКВД 1944 року.

Радянський міф про Червону армію-визволительку Європи: насправді — окупація й санкціоноване Сталіним пограбування, а «репарації» означали демонтаж тисяч підприємств навіть із країн-жертв СРСР.

Російська колаборація з нацистами була масовою: армія Власова, РОНА Камінського, ~1,5 млн поліцаїв. Біло-синьо-червоний триколор — прапор сучасної РФ — був і прапором колаборантів. Дзеркало до міфу «українці-нацисти».

Голокост — частина історії України. Радянський Союз замовчував Бабин Яр, а сучасна Росія інструменталізує пам'ять про нього: проросійські наративи зображують українців «суцільними колаборантами», стираючи вину нацистської Німеччини.

Масове насильство над цивільними жінками при вступі радянських військ до Німеччини — замовчувана трагедія війни

Договір про ненапад між СРСР та нацистською Німеччиною 1939 року з таємним протоколом про розподіл сфер впливу

Понад 2670 українців визнані Праведниками народів світу за порятунок євреїв під час Голокосту — одне з перших місць у світі. Це задокументований контрнаратив до російського міфу про «суцільну колаборацію» українців.

Участь Фінляндії у Другій світовій війні — від Зимової війни з СРСР до війни за повернення власних територій

Дисидентський рух 1950–80-х — опір русифікації заради української мови й незалежності. СРСР таврував дисидентів «спадкоємцями нацизму» — прямий предок російського «денацифікаційного» штампу сьогодні.

Радянські «активні заходи» проти української діаспори: КДБ роками «розкладав» громади за кордоном — нав'язував радянську версію подій, сіяв розбрат вкидами й впроваджував агентів. Корені сучасної російської дезінформації.

Російський культ «Великої Перемоги» 9 травня — не вшанування загиблих, а мілітарна квазірелігія й політичний інструмент: Путін як «новий Сталін», якому для культу потрібні «нацисти», знайдені в Україні.

«Постправда» — не звичайна брехня, а коли емоції важливіші за факти (термін Ралфа Кіза, 2004). Це механізм російської пропаганди: «заряджені на емоції» готові фрази, які майже неможливо перевірити.

Початок російської агресії проти України у 2014 році, провал проєкту «Новоросія» та абсурдність геополітичних виправдань Кремля

Українофобія спрямована проти українців як політичної нації й закріплена в законі 2023 року. Російські ІПСО атакують українські символи міфами («прапор перевернули», «неправильний герб»); сепаратистські технології створюють «гарячі точки».

Наратив «Україна не була колонією, бо Росія не мала колоній»: насправді російський колоніалізм був політичним, а не економічним (влада й престиж, а не ресурси), а «русский мир» — його модернізований інструмент.

Кремлівський воєнний міф про «нацистську Україну» й «денацифікацію»: насправді Україна законом (декомунізація 2015) забороняє ідеологію та символіку і нацизму, і комунізму — обох тоталітарних режимів.

Як російська держава перетворила шкільні підручники історії на зброю: «єдиний підручник» Мединського-Торкунова (2023), реабілітація Сталіна, головна мета — виправдати агресію проти України.