Українська державність: ключові етапи
Одна лінійка для різних епох не працює
Сучасну державу описують через суверенні кордони, громадянство, централізовані інституції та поділ влади. Домодерні політичні утворення жили за іншою логікою: влада могла бути династичною, становою, договірною і розподіленою між кількома центрами. Тому вимірювати Русь або Річ Посполиту лише моделлю XXI століття — анахронізм[1].
Звідси два однаково хибні спрощення. Перше проголошує кожну державу на сучасній території України «українською». Друге визнає державою лише модерну національну республіку й оголошує всю попередню історію «бездержавною».
Умовна, а не безперервна хронологія
Лекція пропонує читати традицію через кілька різних форм: Русь і Галицько-Волинське князівство; політичні інституції руської спільноти у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій; козацьку державу Військо Запорозьке; УНР, ЗУНР та Українську Державу 1917–1921 років; радянську Україну з формальними республіканськими інституціями, але без повного суверенітету; незалежну Україну від 1991 року[2].
Між цими формами були розриви, зміни еліт, територій і політичних систем. «Традиція» тут означає історичну пам’ять, досвід інституцій та повторне формулювання права на самоврядування, а не юридичну тотожність усіх цих утворень.
Русь: початок із застереженням
Русь не була модерною українською національною державою. Вона була династичною і багатоетнічною, а її землі виходили далеко за межі сучасної України. Водночас Київщина, Чернігівщина й Переяславщина становили її політичне ядро, а руські еліти пізніших століть апелювали до цієї спадщини. Саме тому Русь можна вважати умовним початком української державної традиції, не привласнюючи їй сучасну національну ідентичність[5].
Річ Посполита — не порожня пауза
Входження українських земель до Литви та Польщі не дорівнювало ані повній незалежності, ані зникненню політичної суб’єктності. У становій Речі Посполитій руська шляхта брала участь у сеймах і місцевому самоврядуванні, жила за окремою правовою традицією та зберігала пам’ять про Русь[4]. Книжка Віталія Михайловського про «наших королів» нагадує: домодерний підданий міг вважати своїм володарем короля багатонаціональної держави, не перетворюючи її на національну Україну.
Два Війська Запорозькі
Назва Військо Запорозьке може приховувати різні інституції. Козацька держава під владою гетьмана — Гетьманщина — мала полково-сотенний устрій і охоплювала значну частину Центральної та Лівобережної України. Військо Запорозьке Низове означало Запорозьку Січ із її землями на Нижньому Дніпрі. Це пов’язані, але не тотожні політичні організми[3].
Як зникла Гетьманщина: ліквідація автономій
Козацька державність не «розчинилася» сама собою — її цілеспрямовано ліквідувала Катерина II. 1764 року скасовано гетьманство, а функції влади перебрала Малоросійська колегія; 1775 року маніфестом імператриці зруйновано Запорозьку Січ (у червні 1775-го російські війська оточили й знесли Січ), протягом 1781–1783 років демонтовано полково-сотенний устрій Гетьманщини. Це була не низка окремих епізодів, а системна централізаторська політика: скасування регіональних автономій по всій імперії, включно з правами балтійських (остзейських) провінцій, за програмою «адміністративної уніфікації», яку сама Катерина проголошувала ще в інструкції 1764 року[6].
Ідеологічне обрамлення цієї уніфікації сучасники й пізніші автори пов’язують із європейським Просвітництвом. Катерина листувалася з Вольтером і позиціювала себе «просвіченою монархинею», а у Франції тоді тривала консолідація держави через ліквідацію регіональних вольностей — цю модель абсолютистської уніфікації вона переносила на Російську імперію[7]. Це радше інтерпретація, ніж пряма причина: історики пояснюють ліквідацію автономій насамперед прагматикою імперської централізації (по війні з Туреччиною та повстанні Пугачова), але саме листування Катерини з Вольтером — задокументований факт, що робить культурне зближення з Просвітництвом цілком реальним.
Модерна держава і 1991 рік
Держави Української революції першими відповідали модерному національному розумінню української держави. Їхня поразка не стерла самого проєкту. Радянська Україна мала територію, конституцію й органи влади, але ключові рішення ухвалював союзний центр, тому називати її повністю суверенною державою некоректно.
1991 рік означає появу сучасної незалежної України, а не першу в історії спробу українського державотворення. Міф про «державу, подаровану після розпаду СРСР», працює лише тоді, коли з історії прибрати Русь, руську політичну традицію, Гетьманщину та держави 1917–1921 років.
Пов'язані персоналії
- Віталій Дрібниця — Історик, автор каналу «Vox Veritatis»
Посилання
- [1] узагальнення
Сучасний шаблон держави — чіткі кордони, усталена структура влади та її поділ на законодавчу, виконавчу й судову — не можна механічно переносити на держави давнини, середньовіччя та ранньомодерної доби.
Повернутися до тексту - [2] узагальнення
Умовна періодизація охоплює Русь, Галицько-Волинське князівство, козацьку державу Військо Запорозьке, українські держави 1917–1921 років, радянську Україну як квазідержаву та незалежну Україну від 1991 року.
Повернутися до тексту - [3] узагальнення
Козацьку державу Військо Запорозьке, або Гетьманщину, не слід плутати з Військом Запорозьким Низовим: останнє означало Запорозьку Січ і її землі, тоді як Гетьманщина охоплювала Київщину, Чернігівщину, Переяславщину та в окремі роки Поділля.
Повернутися до тексту - [4] узагальнення
Традиційну схему про цілковиту втрату державності під владою Литви й Польщі сучасні історики уточнюють: у становій Речі Посполитій руська шляхта брала участь у політичному житті та зберігала окрему руську суб'єктність.
Повернутися до тексту - [5] узагальнення
Відлік української державної традиції можна умовно починати з Русі, але не називати її модерною національною державою: важливі її ядро на землях сучасної України та пам'ять про Русь, на яку згодом спиралася руська шляхта.
Повернутися до тексту - [6] узагальнення
Екатерина II ликвидировала Запорожскую Сечь и автономию Гетманщины в составе Российской империи не как отдельный эпизод, а как часть системной централизаторской политики по ликвидации всех автономных образований в империи, включая автономию Прибалтики.
Повернутися до тексту - [7] узагальнення
Екатерина считалась просвещённой императрицей, начиталась Вольтера; во Франции в это время шёл процесс консолидации государства, и французские просветители говорили, что нужно ликвидировать всякие автономии в составе французского государства, — и она решила так же ликвидировать автономные образования в составе Российской империи.
Повернутися до тексту
Джерела
- книга (2023) Наші королі — Reges Nostri. Володарі та династії в історії України (1340–1795) — Темпора Дослідження монархів, підданими яких були мешканці українських земель у XIV–XVIII століттях, без перенесення національної держави в домодерну добу.
- книга (2021) Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію — Laurus Дослідження руської шляхти, права та самоврядування на українських землях Речі Посполитої.
- веб (2004) Гетьманщина — Енциклопедія історії України, Інститут історії України НАН України Академічна довідка про територію та інституції української козацької держави.
- веб (2003) Вольності Війська Запорозького Низового — Енциклопедія історії України, Інститут історії України НАН України Академічне визначення Запорозької Січі та її земель, потрібне для розрізнення з Гетьманщиною.