Чи був ОУН фашизмом? Чесна відповідь історика

Питання, яке нав’язує Росія

«Чи можна ОУН — мельниківців чи бандерівців — зараховувати до фашистських організацій?» Це питання, зауважує Зайцев, постійно нав’язує російська сторона, бо «Бандера» для кремлівської пропаганди — універсальний ярлик. Його відповідь — зважена: «можна, але не варто»^[1].

Чому «можна»? Тому що ОУН справді мала певні фашистські риси й зазнала впливу фашизму — це історик не вибілює. Чому «не варто»? Бо зарахування ОУН до фашизму стирає фундаментальну відмінність: на відміну від фашистських партій при владі (італійської, нацистської, румунського легіонерського руху), ОУН була передусім національно-визвольною організацією. Тому коректніший термін — «протофашистська»: рух, який мав окремі риси фашизму й потенційно міг стати повноцінним фашизмом — але за інших обставин^[1].

1941: розвилка, якої не сталося

Такий шанс справді був — у разі здобуття власної держави. 1941 року ОУН(б) проголосила відновлення незалежності України. Але Гітлер цієї незалежності не визнав — і тим перекреслив можливий фашистський шлях. Із цього моменту почалася боротьба ОУН у тому числі з фашизмом: вона відкинула орієнтацію на фашистські держави^[2].

Від 1943–1944 років (Третій великий збір ОУН, платформа Української головної визвольної ради) рух почав еволюціонувати до демократичного націоналізму, відмовляючись від інтегрального націоналізму 1930-х. Навіть Бандера в останніх статтях перед убивством уживав поняття демократії й толерантності — щоправда, чи було це щире переконання, чи політична кон’юнктура життя на Заході, Зайцев лишає відкритим питанням^[3].

Чесне зведення рахунків із минулим

Найважче — і саме тут Зайцев показує, як виглядає чесна, а не апологетична позиція. Праця канадського історика Джона-Пола Хімки про участь ОУН і УПА в Голокості — це, за словами Зайцева, серйозний виклик «українським історикам, які заперечують участь українських націоналістів у знищенні євреїв». Хімка, наголошує він, не «працює на Росію» — навпаки, засуджує російську агресію; його закид у тому, що некритичний культ ОУН-УПА шкодить самій українській державності^[4].

Висновок Зайцева прямий: годі заперечити, що чимало українських націоналістів брали участь у насильствах щодо єврейського населення — у міліції, створеній ОУН, у німецькій допоміжній поліції, інфільтрованій ОУН, і з власної ініціативи^[4]. Щодо керівництва ОУН він обережно припускає радше байдужість: євреїв не розглядали як частину української політичної нації. А щодо Волині: Бандера, ув’язнений тоді в Заксенгаузені, навряд чи знав про події в реальному часі — але «потім цього не засудив, і це теж треба визнати»^[5].

Що це значить

Правда тут незручна для обох спрощень. Російське кліше «українці = бандерівці = нацисти» — брехня: інтегральний націоналізм не дорівнює нацизму, ОУН була національно-визвольним рухом, що еволюціонував до демократії. Але й апологетичне заперечення злочинів — теж неправда, яку чесні українські історики, як-от Зайцев, відкидають. Сила позиції Зайцева саме в тому, що вона не боїться складності: визнати і протофашистські риси, і участь у насильствах, і національно-визвольну суть, і поворот до демократії. Російська ж пропаганда живиться рівно тим, що відкидає складність на користь ярлика.