Чи був ОУН фашизмом? Чесна відповідь історика

Питання, яке нав’язує Росія

«Чи можна ОУН — мельниківців чи бандерівців — зараховувати до фашистських організацій?» Це питання, зауважує Зайцев, постійно нав’язує російська сторона, бо «Бандера» для кремлівської пропаганди — універсальний ярлик. Його відповідь — зважена: «можна, але не варто»^[1].

Чому «можна»? Тому що ОУН справді мала певні фашистські риси й зазнала впливу фашизму — це історик не вибілює. Чому «не варто»? Бо зарахування ОУН до фашизму стирає фундаментальну відмінність: на відміну від фашистських партій при владі (італійської, нацистської, румунського легіонерського руху), ОУН була передусім національно-визвольною організацією. Тому коректніший термін — «протофашистська»: рух, який мав окремі риси фашизму й потенційно міг стати повноцінним фашизмом — але за інших обставин^[1].

Фашизм, нацизм, націоналізм: три різні речі

Сам ярлик «бандерівець-нацист» працює лише тому, що змішує три поняття, які насправді не дорівнюють одне одному. Це окремо проговорює історик Ігор Щупак (директор Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума») у вебінарі з автором каналу: більшість росіян взагалі не відрізняє нацизм від націоналізму — для них це «однакові речі»^[14].

Розплутати варто всі три. Фашизм — поняття розмите: єдиного визначення історики не мають, під нього підводять і італійський фашизм Муссоліні, і іспанський франкізм, і німецький нацизм. Але італійський фашизм будував корпоративну державу й не мав крайнього расового антисемітизму — серед активістів фашистської партії певний час навіть були євреї^[15]. Нацизм — вужче й конкретніше: крайня права течія на біологічній псевдорасовій теорії (ієрархія рас, «арійці» над усіма) плюс антикомунізм і антисемітизм, доведені до практики державного будівництва 1933–1945 років^[16]. Націоналізм же — узагалі інша категорія: історики нараховують понад 15 його видів, а головна ідея політичного націоналізму — здобуття власної держави; він характерний для поневолених народів і буває як лівим, так і правим. Без такого конструктивного націоналізму не постала б жодна національна держава — ні Індія, ні Бангладеш, ні Україна. Класичний європейський приклад — італійське Рісорджіменто: у другій половині XIX століття роздроблені італійські держави об’єдналися навколо Сардинського королівства (П’ємонту) в єдину націю — зусиллями Мадзіні, Кавура, Гарібальді й короля Віктора Емануїла II. Український націоналізм ставив те саме завдання — зібрати розділені між чотирма державами українські землі в одну незалежну державу, тільки на пів століття пізніше^[25]. Йому протиставлений шовінізм (ствердження панування свого етносу за рахунок інших) і його імперський різновид — великодержавний шовінізм, що його Щупак бачить і в Російській імперії, і в сучасній Росії^[17].

Що поняття «фашизм» справді розмите, визнавали й класики його вивчення. Італійський семіотик Умберто Еко в есе «Вічний фашизм» (Ur-Fascism, The New York Review of Books, 1995) відмовився від єдиної дефініції й натомість виписав перелік ознак-симптомів «пра-фашизму» — усього чотирнадцять (у відеодиспуті звучить «десять пунктів» — це неточність)^[26]. Показово, що Еко знав фашизм не з книжок: у дитинстві, 1942 року (у десять, а не в дев’ять років, як каже співрозмовник), він здобув перший обласний приз конкурсу Ludi Juveniles за твір, у якому вихваляв Беніто Муссоліні. Цей приклад радше застерігає від ярликів: наявність окремих «ознак фашизму» в біографії чи русі ще не робить людину чи організацію фашистською — важлива ціла конфігурація, а не поодинокі збіги. Саме тому «протофашистські» риси ОУН (розділ вище) не дорівнюють фашизмові.

Звідси видно, чому кремлівське рівняння хибне на кожному кроці: ОУН — це націоналізм (рух за державу поневоленого народу), а не нацизм (расова теорія + Голокост); а проєктувати на українців «нацизм» з боку держави, що сама живе великодержавним шовінізмом, — підміна понять. Це не знімає з ОУН питань про протофашистські риси чи участь у насильствах (нижче), але відокремлює реальну історію від ярлика.

Є тут і промовиста інверсія. В одному з диспутів проросійський співрозмовник дорікає Дрібниці гаслом «Україна понад усе» — мовляв, це й є нацизм. Історик відповідає фактом: справжня російська фашистська партія в історії таки була. У 1930-х у Харбіні, у японській маріонетковій державі Маньчжоу-Го, діяла Всеросійська фашистська партія Костянтина Родзаєвського — з чорними сорочками, свастикою і зигуванням^[27]. «Слава России» Дрібниця називає її офіційним гаслом — хоча задокументованим гаслом партії було «Бог, нація, праця», тож саме цю атрибуцію варто брати обережно. Суть інверсії від того не слабшає: «Слава России» сьогодні вигукує російська молодь і сам Путін (зокрема на річниці анексії Криму), тоді як «Україна понад усе» — гасло оборони власної землі від агресії. Кожне гасло, наголошує історик, має значення в конкретній ситуації, а не абстрактно: реальний фашизм у цій парі — на російському, а не українському боці.

Звідки взялася ОУН

Щоб оцінювати ОУН, варто знати, чим вона була від початку. Організацію українських націоналістів створив 1929 року у Відні (на Першому конгресі українських націоналістів) полковник Євген Коновалець — учасник Української революції 1917—1921 років, командир Січових стрільців, який за Гетьманату Скоропадського очолював військовий підрозділ української держави. На той момент українці не мали власної держави: Галичину й Волинь окупувала Польща, Закарпаття відійшло Чехословаччині, Буковину й Південну Бессарабію — Румунії, а найбільша частина стала підрадянською Українською РСР. Мета ОУН була пряма — боротьба за незалежну соборну Україну.

У 1938 році радянська розвідка вбила Коновальця вибухівкою в Роттердамі (виконавцем був агент НКВС Павло Судоплатов, наказ віддав особисто Сталін). Організацію очолив Андрій Мельник, а 1940 року вона розкололася на два крила — ОУН(м) і революційну ОУН(б) на чолі зі Степаном Бандерою; обидва прагнули однієї мети, різнячись лише тактикою її досягнення^[23].

1941: розвилка, якої не сталося

Такий шанс справді був — у разі здобуття власної держави. 1941 року ОУН(б) проголосила відновлення незалежності України. Але Гітлер цієї незалежності не визнав — і тим перекреслив можливий фашистський шлях. Із цього моменту почалася боротьба ОУН у тому числі з фашизмом: вона відкинула орієнтацію на фашистські держави^[2].

Від 1943–1944 років (Третій великий збір ОУН, платформа Української головної визвольної ради) рух почав еволюціонувати до демократичного націоналізму, відмовляючись від інтегрального націоналізму 1930-х. Навіть Бандера в останніх статтях перед убивством уживав поняття демократії й толерантності — щоправда, чи було це щире переконання, чи політична кон’юнктура життя на Заході, Зайцев лишає відкритим питанням^[3].

«Союзник Гітлера»: що насправді стоїть за ярликом

Кремлівське кліше «Бандера — союзник Гітлера» спирається на кілька реальних фактів, які, якщо їх не плутати, малюють складнішу картину — і не пом’якшують злочинів (про них — нижче), а лише точно називають, хто де був.

Бандера не входив до Львова й узагалі не був в Україні під час війни. 1941 року з вермахтом ішли його заступники й два батальйони українських націоналістів, а сам Бандера в той час сидів у Кракові^[6]. Згодом, від 1941 до 1944 року, він перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен — куди його кинули самі нацисти (про це далі)^[12].

«Нахтігаль» і «Роланд» — не «СС». Це були два спецбатальйони, сформовані 1941 року у складі полку «Бранденбург-800» — частини військової розвідки (Абверу) нацистської Німеччини, а не військ СС^[7]. Абвер очолював адмірал Вільгельм Канаріс — прибалтійський німець, народжений у Російській імперії; на відміну від Гітлера з його расовою догмою про «слов’ян-унтерменшів», Канаріс розраховував не поневолити, а розвалити СРСР і створити буферні, союзні Німеччині держави — план, якого Гітлер не поділяв^[8]. Поширена російська плутанина зводить ці батальйони 1941 року з дивізією Ваффен-СС «Галичина» — а її створили аж 1943 року і це геть інше формування^[11]. Розрізнення суттєве: «протофашистські» риси ОУН — це не членство в СС.

Акт 30 червня 1941-го мав кілька редакцій. У варіанті, проголошеному з балкона на львівській площі Ринок, у кінці справді була згадка про «надію на Адольфа Гітлера й нацистську Німеччину»; у чернеткових варіантах цієї фрази не було^[9]. Хай там як, Гітлер незалежності не визнав: німці заарештували Бандеру й голову проголошеного уряду Ярослава Стецька, а самі батальйони після арешту Бандери розформували^[10].

Жоден із цих фактів не «вибілює» ОУН — і саме тому вони сумісні з чесною рамкою наступного розділу. Вони лише показують, що ярлик «союзник Гітлера» приховує реальну колізію: рух, який сподівався використати Німеччину для власної держави, дуже швидко опинився з нею в конфлікті — тоді як участь частини націоналістів у Голокості це конфлікт не скасовує.

Червоно-чорний прапор: партійний символ, не «есесівський»

Ще один упізнаваний привід для ярлика — червоно-чорний прапор, який на фронті майорить поряд із синьо-жовтим. З’явився він під час Другої світової як партійний прапор революційної ОУН — бандерівців: на ІІ Великому зборі 1941 року вони відмовилися від тризуба з мечем і взяли червоно-чорне полотнище (червоне — пролита в боротьбі кров, чорне — рідна земля). Мельниківці натомість зберегли синій прапор із золотим тризубом. Синьо-жовтий лишався національним прапором, а червоно-чорний був партійно-військовим символом бандерівського крила, до якого належала більшість командного складу УПА, — звідси його стійка асоціація з повстанською армією^[24].

У радянські часи цю символіку забороняли. Сьогодні, за Дрібницею, українці бачать у червоно-чорному прапорі не «бандерівську ідеологію» (а вона зводилася до боротьби за незалежну державу), а символ спротиву російській агресії: у багатьох містах його піднімають на одній щоглі з державним. Як і з «Нахтігалем» чи Актом 30 червня, ярлик тримається лише доти, доки не уточнити, що це за символ і звідки він.

«Єдиний документ»: як тримається ярлик «посібник нацистів»

У травні 2025 року цей самий ярлик історик Віталій Дрібниця розібрав у прямому діалозі з проросійським блогером Black Vata — відповідаючи на запитання, чому «посібник нацистів» Бандера та «капітан німецької армії» Шухевич стали героями України. Його відповідь цінна тим, що оголює методологію міфу: весь доказовий багаж зводиться до одного документа. «Єдиний документ, на який всі росіяни спираються» — Акт 30 червня 1941 року з фінальною фразою про сподівання на підтримку «Великонімецької держави» й особисто Адольфа Гітлера; тобто спроба укласти угоду з нацистами заради незалежності, на яку нацистське керівництво «відреагувало вкрай незадовільно»^[18]. Подальші факти замикають логіку, вже знайому з попереднього розділу: від Бандери вимагали скасувати Акт, він відмовився — і просидів з 1941-го по 1944-й рік у Заксенгаузені^[19]. Розплата зачепила й родину: двоє братів Степана, Василь і Олександр, загинули влітку 1942 року в Аушвіці.

Із Шухевичем — та сама точність замість ярлика. «Капітан німецької армії» із запитання блогера — насправді гауптман не вермахту, а Абверу, військової розвідки: тієї самої структури Канаріса, у якій 1941 року було сформовано «Нахтігаль» і «Роланд». За Дрібницею, бандерівське крило ОУН використовувало всі можливі варіанти — військовий вишкіл в Абвері, зброю за можливості — з метою боротися за незалежну Україну; так, нагадує він, чинило багато колонізованих народів: частина індійців воювала за Британську імперію, а індійські добровольчі частини — на боці нацистської Німеччини, аби вирватися з-під колоніальної залежності Лондона^[20]. Це пояснення мотиву, а не індульгенція: як зафіксовано вище, інструментальна співпраця не скасовує ні протофашистських рис ОУН, ні участі частини націоналістів у злочинах.

Є тут й іронія, яку пропаганда воліє не помічати: за активний союз із нацистською Німеччиною виступало якраз мельниківське крило на чолі з Андрієм Мельником — його структури були підпорядковані державним структурам Німеччини. Бандерівці, за Дрібницею, такого союзу не мали: домовлялися хіба на місцевому рівні з німецькою поліцією та вермахтом — знову ж таки заради зброї. «Але ще ні разу за чотири роки мене про мельниківців не питали», — зауважує історик: ярликом стає якраз те крило, яке з Німеччиною розійшлося^[21].

Плутанина починається вже з назв. ОУН, заснована 1929 року, після розколу 1940–1941 років існувала як два крила, і в документах доби вони фігурують як ОУН (мельниківці зберегли первісну назву) та ОУН революційна на чолі з Бандерою. Звичні «мельниківці» й «бандерівці» — пізніша традиція іменування, радянська за походженням; самої назви «бандерівці» під час Другої світової не існувало — «пізніше їх придумали»^[22]. Для пропаганди ця розмитість зручна: ярлик «ОУН = нацисти» працює лише доти, доки не уточнювати, яке крило, у які роки і що саме робило.

«Нюрнберг виправдав Бандеру»: міф про суд, якого не було

Ще один аргумент, яким послуговується пропаганда, — нібито «Нюрнберзький трибунал відмовився розглядати Бандеру», а отже, той «виправданий». У диспуті 2026 року з проросійським співрозмовником із Новосибірська Дрібниця чує саме цю тезу: якщо Бандеру в Нюрнберзі не судили, значить, «нацистом» його визнати не можна^[30]. Історик показує, що хибна вже сама постановка питання.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі (1945—1946) не «відмовлявся» розглядати Бандеру — це питання просто не входило до його юрисдикції й не порушувалося. За Статутом трибуналу (Лондонська угода 8 серпня 1945 року) і за домовленістю прокурорів союзних держав суд розглядав виключно злочини головних воєнних злочинців нацистської Німеччини — злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людяності Третього Рейху. Ані ОУН, ані УПА, ані Бандера чи Шухевич підсудними трибуналу не були, і жодного вироку щодо них не існує^[30].

Парадокс у тому, що ті кілька документів Нюрнберга, де ОУН і УПА все ж згадані, свідчать проти кремлівської версії, а не на її користь. За Дрібницею, у матеріалах процесу є три-чотири документи зі згадкою Степана Бандери й Української повстанської армії, і подавала їх саме радянська сторона. У цих документах ішлося, що Бандера не хоче співпрацювати з німцями, а німецький документ про УПА вимагав «швидко виловити й знищити» цих повстанців. Тобто радянське звинувачення намагалося подати саме протистояння нацистської Німеччини й УПА як ще один злочин нацизму — але ці документи не знайшли місця в підсумковому вироку, і питання взагалі не розглядалося^[31]. Іронія очевидна: документ, покликаний «викрити» УПА, насправді фіксує, що УПА воювала проти німців. Точну кількість — «три-чотири документи» — наводимо як усне твердження історика; зміст же підтверджується: серед матеріалів Нюрнберга справді є радянський документ 014-USSR — таємний циркуляр щодо айнзацгрупи (листопад 1941 року), де «рух Бандери» описано як такий, що готує антинацистське повстання заради незалежної України.

Чесне зведення рахунків із минулим

Найважче — і саме тут Зайцев показує, як виглядає чесна, а не апологетична позиція. Праця канадського історика Джона-Пола Хімки про участь ОУН і УПА в Голокості — це, за словами Зайцева, серйозний виклик «українським історикам, які заперечують участь українських націоналістів у знищенні євреїв». Хімка, наголошує він, не «працює на Росію» — навпаки, засуджує російську агресію; його закид у тому, що некритичний культ ОУН-УПА шкодить самій українській державності^[4].

Висновок Зайцева прямий: годі заперечити, що чимало українських націоналістів брали участь у насильствах щодо єврейського населення — у міліції, створеній ОУН, у німецькій допоміжній поліції, інфільтрованій ОУН, і з власної ініціативи^[4]. Щодо керівництва ОУН він обережно припускає радше байдужість: євреїв не розглядали як частину української політичної нації. А щодо Волині: Бандера, ув’язнений тоді в Заксенгаузені, навряд чи знав про події в реальному часі — але «потім цього не засудив, і це теж треба визнати»^[5].

Щоб зрозуміти коріння цього антисемітизму, варто назвати ідеологічний троп, на якому він тримався, — «юдо-більшовизм» (ототожнення єврейства з більшовизмом, штамп «євреї = більшовики»). В окремій розмові Дрібниця розбирає його на прикладі праць історика Олександра Гогуна про Україну «між Гітлером і Сталіним»: у націоналістичній пропаганді тих років єврейство напряму пов’язували з більшовизмом і з цього виводили потребу «обмежити його вплив»^[32]. Саме цей троп — не заклик до фізичного знищення євреїв, а ототожнення їх із комунізмом — і живив побутовий антисемітизм. Але сам Дрібниця відразу застерігає: теза «євреї — більшовики» статистично неточна^[33]. Попри те, що серед раннього більшовицького керівництва частка людей єврейського походження була непропорційно високою щодо їхньої частки в населенні, переважна більшість євреїв більшовиками не були, а самі більшовики були здебільшого не євреями. «Юдо-більшовизм» — це не констатація факту, а міф-конструкт: історик Пол Ганебрінк у праці «A Specter Haunting Europe» (2018) показує, як цю фантазію про «єврейсько-більшовицьку змову» контрреволюційні, фашистські й нацистські рухи від 1917 року перетворили на політичну зброю, що зрештою прокладала шлях до Голокосту.

Сама Волинська трагедія — теж частина цього чесного зведення рахунків, а не виняток із нього. Влітку 1943 року на Волині УПА провела етнічну чистку польського цивільного населення: координовані напади на польські села (кульмінація — «кривава неділя» 11 липня 1943-го), що не щадили жінок і дітей. Оцінки польських жертв на Волині й у Східній Галичині різняться: польська історіографія здебільшого називає 50–100 тисяч загиблих, історики на кшталт Тімоті Снайдера — близько 40–60 тисяч на Волині й ще ~25 тисяч у Галичині; українські оцінки нижчі. Чистки були взаємними, але глибоко асиметричними: у відповідь польське підпілля вбивало й українських цивільних, проте на порядок менше. Це воєнний злочин, який чесна історія називає, а не приховує^[13]. Кваліфікація події лишається предметом наукової дискусії (Польща визначає її як геноцид, більшість українських та західних істориків — як етнічну чистку/трагедію), але самого факту масових убивств польських цивільних ніхто з фахівців не заперечує. Росія активно спекулює на Волині, протиставляючи поляків і українців, — однак ця спекуляція не дає підстав ані заперечувати, ані виправдовувати злочин.

В одному з диспутів Дрібниця додає до Волині геополітичне тло, якого немає в кремлівській версії. Доля цих земель вирішувалася на Тегеранській конференції 1943 року: союзники — Черчилль і Рузвельт — погодилися, що території, забрані Сталіним у 1939-му (приблизно по «лінії Керзона»), лишаться за СРСР, а Польща отримає компенсацію на заході коштом німецьких земель; польський еміграційний уряд Сікорського в Лондоні був проти. На думку історика, звідси й мотив: поляки нищили українців, щоб довести союзникам «польськість» Волині, а УПА боролася за українську належність цих земель^[28]. Тегеранські факти достовірні, але саме цю причинно-наслідкову рамку слід читати як інтерпретацію Дрібниці: провідна історіографія розглядає антипольську акцію УПА 1943 року не як реакцію на польські вбивства, а як сплановану етнічну чистку, і масштабні напади УПА хронологічно передували Тегерану.

Тут же історик посилається на двох ключових фахівців — поляка Ґжеґожа Мотику і українця Володимира В’ятровича (у відео — обмовка «Владимир Викторович»), автора книги «Друга польсько-українська війна. 1942—1947». За Дрібницею, навіть Мотика у своїй монографії не зміг обґрунтувати наявність наказу УПА, тож це була «взаємна різанина без наказу»^[29]. Тут потрібне уточнення. Теза про відсутність наказу й повну симетрію — це радше позиція В’ятровича, і вона гостро критикована. Мотика ж, навпаки, кваліфікує дії УПА як сплановану етнічну чистку (посилаючись на документи УПА з травня 1943-го й накази командувача Дмитра Клячківського) і прямо відкидає знак рівності між УПА та польською Армією Крайовою як «історично й морально хибний». Тобто фахівець, на якого посилається Дрібниця, насправді обстоює організований характер масових убивств поляків — і це узгоджується з чесною рамкою цього розділу, а не з версією про суто «взаємну» різанину.

Що це значить

Правда тут незручна для обох спрощень. Російське кліше «українці = бандерівці = нацисти» — брехня: інтегральний націоналізм не дорівнює нацизму, ОУН була національно-визвольним рухом, що еволюціонував до демократії. Але й апологетичне заперечення злочинів — теж неправда, яку чесні українські історики, як-от Зайцев, відкидають. Сила позиції Зайцева саме в тому, що вона не боїться складності: визнати і протофашистські риси, і участь у насильствах, і національно-визвольну суть, і поворот до демократії. Російська ж пропаганда живиться рівно тим, що відкидає складність на користь ярлика.