Культ «Великої Перемоги»

Перемога як квазірелігія

Історична політика — це використання минулого державою: щоб мобілізувати виборця, виправдати зовнішню політику, виставити «історичні рахунки». З 2014 року історія стала гарячою темою міжнародної політики, і Путін активно апелює до неї, щоб виправдати імперську експансію^[1].

Найяскравіший приклад — російський культ Перемоги. Примаченко описує його як мілітарну квазірелігію: збудований 2020 року головний собор збройних сил РФ має замість біблійної — цитату Суворова «Бог есть Победа», а проти його освячення заперечували навіть священники^[2]. Логіка культу проста: після Другої світової «богом» радянського пантеону став Сталін; коли він помер, а Хрущов не схотів зайняти це місце, вакансію заповнила «Велика Перемога» — нове божество.

Путіну потрібні «нацисти»

Звідси — пряма лінія до війни. Путін прагне стати «новим Сталіним», але щоб зійти на цей олімп, треба перемогти «міфічних нацистів». Де їх узяти? Їх «знайшли» в Україні — і так з’явилося виправдання вторгнення^[3].

Важлива й природа цього культу. Це культ смерті, вибудуваний довкола братських могил: у Росії людина є ресурсом, як нафта чи газ, який держава мобілізує для своїх потреб. Показовий контраст: німці ідентифікували й ховали своїх полеглих поіменно, а радянська традиція лишила безіменні братські могили^[3]. Те саме ставлення до власних солдатів видно й у нинішній війні.

Машина історичної політики — і чесність до власних міфів

Історична політика працює на трьох рівнях: публічному (музеї), дидактичному (шкільні підручники) й аналітичному (наукова історія). Перші два — прямі інструменти держави^[4].

Тут варто наголосити на принциповому: справжній історик спростовує міфи незалежно від їхнього походження. Російські міфи заперечують саме існування української ідентичності, мови й історії. Але Примаченко чесно зазначає, що бувають і національні українські міфи — наприклад, легенда про «розстріляних кобзарів», яка не має архівного підтвердження, хоч і живе у фольклорі як відповідь на реальний терор Голодомору^[5]. Спростування міфів — фах, а не вибіркова зброя.

Догмати, ритуали, ікони

Як виглядає цей культ зблизька, докладно показує історик Ігор Щупак. Подібно до будь-якої релігії, «Велика Вітчизняна війна» спирається на догмати — «факти», які приймають на віру, а спроби заперечення наражаються на агресію. Серед них — Зоя Космодем’янська, піонери-герої й хрестоматійні «28 панфіловців»: міф про 28 героїв, що нібито зупинили німецькі танки під Москвою, історично такий самий вигаданий, як міфологізовані «битви» Олександра Невського^[7].

Догмати обростають ритуалами-фетишами. Георгіївська стрічка (насправді радянська гвардійська) використовується вже не для пам’яті, а для пропаганди нової війни — її ліплять на горілку, цукерки, манікюр, навіть на німецький Mercedes. «Безсмертний полк» теж зроблено цинічно: портрети купують у супермаркеті напередодні 9 травня, а після акції викидають^[8].

А релігійні образи культу — буквальні: ікона для присяги російських десантників зображує Сталіна в ролі Ісуса в оточенні «апостолів». Це «победобесие» проникало й в Україну: 2016 року, вже після початку війни, у київському метро «Арсенальна» жінка в радянській формі з такою іконою пропагувала «русский мир»^[9].

Що це значить

Культ «Великої Перемоги» — не пам’ять, а політична технологія: він робить минуле паливом для теперішньої війни. Симптоматично, що Україна 2023 року скасувала радянське «9 травня» й повернулася до європейської традиції — Дня пам’яті 8 травня^[6]: відмова від культу перемоги на користь пам’яті про жертви — це і є межа між інструменталізацією історії та повагою до неї.