Культ «Великої Перемоги»

Перемога як квазірелігія

Історична політика — це використання минулого державою: щоб мобілізувати виборця, виправдати зовнішню політику, виставити «історичні рахунки». З 2014 року історія стала гарячою темою міжнародної політики, і Путін активно апелює до неї, щоб виправдати імперську експансію^[1].

Найяскравіший приклад — російський культ Перемоги. Примаченко описує його як мілітарну квазірелігію: збудований 2020 року головний собор збройних сил РФ має замість біблійної — цитату Суворова «Бог есть Победа», а проти його освячення заперечували навіть священники^[2]. Логіка культу проста: після Другої світової «богом» радянського пантеону став Сталін; коли він помер, а Хрущов не схотів зайняти це місце, вакансію заповнила «Велика Перемога» — нове божество.

Як конструювали саме свято

Що культ Перемоги збудований, а не виник природно, видно вже з історії самого свята. У радянські часи 9 травня до 1965 року взагалі не було вихідним і не відзначалося парадами — це був звичайний робочий день^[16]. Як зауважує Віталій Дрібниця, центральним радянським святом тоді було 7 листопада (день «Жовтневої революції»), але воно поступово втрачало популярність — і державі знадобився замінник. Жива пам’ять ветеранів, які й до того збиралися 9 травня неформально, стала зручною основою: при Брежнєві у 1965 році з’явилися офіційні паради на Червоній площі, а день зробили неробочим^[17]. Тобто популярне «всенародне» свято — це продукт пізньорадянської історичної політики, а не безперервна традиція від 1945 року.

Сюди ж лягає й сучасна акція «Безсмертний полк». Дрібниця наголошує, що вона з’явилася не випадково^[18] — і це справді так, хоча конкретна атрибуція у відео неточна: «Безсмертний полк» — не брежнєвський винахід, а ініціатива журналістів Томська 2012 року, яку держава перехопила й перетворила на масштабну керовану акцію вже у 2015-му. Суть від цього не змінюється: і паради, і «полк» — сконструйовані інструменти, а не органічна народна пам’ять.

А навіщо сучасній Росії так чіплятися саме за 9 травня, Дрібниця пояснює через націотворення. Становлення нації зазвичай іде навколо об’єднавчих міфів (українська нація, скажімо, гуртується довкола міфа про козацтво). Російська ж нація, за його спостереженням, досі не сформована як політична — вона складалася як імперська, без виразного національного ядра, тож змушена чіплятися за зовнішні міфи, і таким міфом стало 9 травня. Друга функція — підготовка до агресії: узявши на себе роль «переможців», Росія виводить із неї нібито право робити що завгодно з сусідніми народами^[19].

Путіну потрібні «нацисти»

Звідси — пряма лінія до війни. Путін прагне стати «новим Сталіним», але щоб зійти на цей олімп, треба перемогти «міфічних нацистів». Де їх узяти? Їх «знайшли» в Україні — і так з’явилося виправдання вторгнення^[3].

Важлива й природа цього культу. Це культ смерті, вибудуваний довкола братських могил: у Росії людина є ресурсом, як нафта чи газ, який держава мобілізує для своїх потреб. Показовий контраст: німці ідентифікували й ховали своїх полеглих поіменно, а радянська традиція лишила безіменні братські могили^[3]. Те саме ставлення до власних солдатів видно й у нинішній війні.

Міф про непереможну державу

Культ 1945 року працює всередині ширшого наративу: Росія нібито взагалі не програє війн. Історичний перелік руйнує цю формулу без припущень: Московське царство програло Лівонську війну, Російська імперія — Кримську та російсько-японську, а з Першої світової більшовицька Росія вийшла через Брестський мир^[23]. Образ «нації переможців» тримається не на повній історії, а на виборі лише зручних воєн і зручних фіналів.

Прохоровка: «найбільша битва», якої не було

Той самий культ переможців зшитий із менших міфів — і один із них стосується головного символу «переможного» 1943 року, танкової битви під Прохоровкою (12 липня 1943 року, у складі Курської битви). Радянська, а за нею й російська історіографія подають її як найбільшу танкову битву Другої світової й взірцевий тріумф над «Тиграми». У вуличному диспуті співрозмовник обстоює саме цю версію; Дрібниця відповідає коротко: ні — і вказує на іншу битву, значно більшу за кількістю танків^[33].

І тут він має рацію. Найбільшою танковою битвою за числом задіяних машин були бої 23–30 червня 1941 року в трикутнику Луцьк–Броди–Дубно (Дрібниця називає Луцьк, Рівне й Дубно й дає рамку «23–26 червня»). Тут п’ять механізованих корпусів радянського Південно-Західного фронту зіткнулися з 1-ю танковою групою Вермахту: за різними оцінками, СРСР кинув у бій близько 2500–3500 танків (частина підрахунків сягає до ~5000 машин у складі корпусів), тоді як німці мали приблизно 800 танків. Це в рази більше, ніж під Прохоровкою, де, за сучасними підрахунками, з обох боків брало участь менш ніж тисяча машин (близько 670 радянських проти ~300 німецьких). Варто внести й одну поправку до відео: під Дубном «тисячі танків» були передусім на радянському боці — німецька група налічувала не тисячі, а сотні; саме разюча перевага в техніці робить розгром 1941 року ще показовішим.

А сам «еталон» Прохоровки сучасна історіографія прямо розвінчує. Британський історик Бен Уітлі, спираючись на аерофотозйомку Люфтваффе, знайдену в американському архіві, показав, що радянські дані про «300–400 знищених німецьких танків» (зокрема 55 «Тигрів») — це рапорт-перебільшення 5-ї гвардійської танкової армії: реальні безповоротні втрати німецької бронетехніки під Прохоровкою вимірювалися одиницями машин. Битва була дорого куплена оперативним успіхом радянців, але жодного «найбільшого розгрому Гітлера» не сталося — німецький танковий кулак вона не знищила. Тобто культовий образ «Прохоровки» тримається на тій самій механіці, що й решта культу: непереможна цифра, узята з радянського рапорту, а не з перевірених джерел, — тоді як справді наймасштабнішу танкову битву, програну 1941 року, той самий культ вважає за краще не згадувати.

«Геноцид російського народу»: сфабрикований наратив

Той самий культ живиться не лише образом «переможців», а й дзеркальним образом «найбільшої жертви». У вуличній розмові співрозмовник Дрібниці обстоює наратив, що триває й донині: мовляв, «науково доводять» геноцид російського народу — так само, як визнано геноцид вірмен чи євреїв. За доказ він наводить книжку «Война на уничтожение. Третий рейх и геноцид советского народа» (автора він помилково називає «Ігорем» — насправді це російський публіцист Єгор Яковлєв, а видання, на яке він показує, — друге, перероблене, 2024 року)^[29].

Наратив розсипається об власне джерело. Дрібниця вказує на очевидне: у самій назві книжки стоїть «геноцид советского народа», а не «русского»^[29]. Це не гра слів. «Радянський народ» — це десятки народів СРСР, а не етнічні росіяни; співрозмовник підмінив термін і збудував «геноцид російського народу» навіть не на фальшивці, а на перекрученні тексту, який сам-таки цитує. Іронія глибша: книжка Яковлєва — частина цілком реальної кремлівської кампанії довкола «геноциду радянського народу», яку від 2020 року просувають через російські суди та «історичну політику»; співрозмовник лише домалював до неї ще один поверх фікції.

Друга Дрібницина поправка — про сам термін. Геноцид має юридичне визначення (Конвенція ООН 1948 року, що спирається на працю Рафаеля Лемкіна): це дії з наміром знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку^[30]. Саме тому Голокост є геноцидом без застережень: нацисти прирекли кожного єврея на смерть за етнічною ознакою. Винищення ж слов’ян, хоч і було страхітливим — план «Ост» передбачав колонізацію, поневолення й «зменшення» українців, білорусів, поляків і росіян на десятки мільйонів, а радянських військовополонених морили голодом мільйонами, — не було спрямоване на тотальне етнічне знищення саме етнічних росіян як народу^[30]. Радянські втрати лягли на всі народи Союзу, а не «на росіян за кров’ю». Тут потрібна чесна засторога: нацистська ідеологія все-таки зараховувала слов’ян до «недолюдей» на расовій, а не суто політичній підставі, а окремі складники східної війни — доля військовополонених, план «Ост» — цілком підпадають під поняття геноциду. Хибним є не визнання нацистських злочинів, а конкретна підміна: «геноцид російського народу» як буцімто рівний Голокостові — це наратив, що не має на свою користь ні джерела, ні визначення.

Навіщо це культові. «Геноцид російського народу» дає Росії те саме, що й культ Перемоги, — статус вічної жертви, з якого виводиться право на будь-яку відплату. Це та сама механіка «победобесия», лише з протилежного боку: не «ми переможці, отже нам можна», а «нас винищували, отже нам можна». Обидва наративи — інструменти, а не пам’ять.

Машина історичної політики — і чесність до власних міфів

Історична політика працює на трьох рівнях: публічному (музеї), дидактичному (шкільні підручники) й аналітичному (наукова історія). Перші два — прямі інструменти держави^[4].

Тут варто наголосити на принциповому: справжній історик спростовує міфи незалежно від їхнього походження. Російські міфи заперечують саме існування української ідентичності, мови й історії. Але Примаченко чесно зазначає, що бувають і національні українські міфи — наприклад, легенда про «розстріляних кобзарів», яка не має архівного підтвердження, хоч і живе у фольклорі як відповідь на реальний терор Голодомору^[5]. Спростування міфів — фах, а не вибіркова зброя.

Догмати, ритуали, ікони

Як виглядає цей культ зблизька, докладно показує історик Ігор Щупак. Подібно до будь-якої релігії, «Велика Вітчизняна війна» спирається на догмати — «факти», які приймають на віру, а спроби заперечення наражаються на агресію. Серед них — Зоя Космодем’янська, піонери-герої й хрестоматійні «28 панфіловців»: міф про 28 героїв, що нібито зупинили німецькі танки під Москвою, історично такий самий вигаданий, як міфологізовані «битви» Олександра Невського^[7].

Догмати обростають ритуалами-фетишами. Георгіївська стрічка (насправді радянська гвардійська) використовується вже не для пам’яті, а для пропаганди нової війни — її ліплять на горілку, цукерки, манікюр, навіть на німецький Mercedes. «Безсмертний полк» теж зроблено цинічно: портрети купують у супермаркеті напередодні 9 травня, а після акції викидають^[8].

А релігійні образи культу — буквальні: ікона для присяги російських десантників зображує Сталіна в ролі Ісуса в оточенні «апостолів». Це «победобесие» проникало й в Україну: 2016 року, вже після початку війни, у київському метро «Арсенальна» жінка в радянській формі з такою іконою пропагувала «русский мир»^[9].

«Велика Вітчизняна»: термін, що ховає 1939 рік

Сам культ тримається на підміні назви. Автор проєкту Vox Veritatis Віталій Дрібниця в радіоінтерв’ю виокремлює три наскрізні російські міфи про війну: що «Велика Вітчизняна війна» — це окрема війна від Другої світової; що 1939–1941 років СРСР не чинив жодної агресії у Східній Європі; і що в Другій світовій переміг виключно СРСР^[10]. Перший міф існує не випадково: відлік від 22 червня 1941 року маскує те, що Друга світова почалася 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу — а 17 вересня в Польщу ввійшла й Червона армія. Британія та Франція оголосили війну Німеччині вже 3 вересня 1939 року: «Велика Вітчизняна» виносить за дужки майже два роки, коли СРСР був не жертвою, а співучасником переділу Європи^[11].

Це не метафора. СРСР і Третій Рейх спільно поділили Польщу за пактом Молотова–Ріббентропа, провели спільний парад у Бересті (з радянського боку — комбриг Семен Кривошеїн), а Сталін у телеграмі Гітлеру наприкінці вересня 1939 року писав про «дружбу, скріплену кров’ю». Далі були Бессарабія, Північна Буковина й анексія країн Балтії — те, що Дрібниця називає «звичайним поділом Європи між двома хижаками»^[12]. Термін «Велика Вітчизняна» потрібен культові саме тому, що стирає цей період і перетворює агресора на визволителя — детальніше про сам пакт див. «Пакт Молотова–Ріббентропа».

Що це не випадкова мовна звичка, а сконструйований концепт, видно з того, як по-різному розвивалася назва по два боки кордону. В інтерв’ю «Інтеру» Дрібниця, який сам викладав історію від 1991 року, простежує еволюцію українських підручників: спершу, до перших власне українських видань 1992–95 років, користувалися радянськими, де панувала «Велика Вітчизняна»; потім поступово перейшли до концепції Другої світової, у якій «Велика Вітчизняна» — лише частина; були спроби назвати її «німецько-радянською війною», а нині усталився європейський погляд на Другу світову в цілому^[20]. У Росії ж сталося протилежне: спроби 1990-х відійти від радянського концепту закінчилися нічим, і там повернулися до версії, що «Велика Вітчизняна» — окрема війна, де СРСР лише оборонявся, а окупацію Східної Європи 1939–41 років повністю виправдано^[21]. Сам концепт, наголошує Дрібниця, від початку придумали саме для того, щоб перебити в масовій свідомості факт спільного з Гітлером старту війни.

Власовська стрічка під прапором Перемоги

Та сама логіка «поєднання непоєднуваного» проступає в головному фетиші культу — георгіївській стрічці. Окрім того, що вона видає себе за стару імперську (а насправді є радянською гвардійською), Дрібниця вказує на ще гострішу суперечність: чорно-помаранчева стрічка була символом армії Власова — колабораційних формувань, які воювали на боці Вермахту, і яких радянська армія намагалася навіть у полон не брати, а нищити як зрадників на місці. У підсумку сучасна Росія поєднала в одному ритуалі культ червоного прапора Перемоги й символіку тих самих колаборантів, проти яких нібито воювала^[22]. Коли на це вказати росіянам, зауважує Дрібниця, вони вперто не хочуть навіть чути й переконують себе, що стрічка «з Першої світової». Це поєднання несумісного — характерна риса сучасного рашизму: культ перемоги над нацизмом спокійно вживається з відродженням колаборантської символіки.

Гострий парадокс тієї самої власовської історії Дрібниця наводить і в іншому диспуті: Прагу в травні 1945 року визволяла не Червона армія, а 1-ша дивізія РОА — тих самих власовців-колаборантів^[28]. І це справді документований факт, хоч усну версію варто уточнити. Коли 5 травня 1945 року в Празі спалахнуло антинімецьке повстання, на бік повстанців несподівано перейшла 1-ша піхотна дивізія Комітету визволення народів Росії (КОНР) під командуванням генерала Сергія Буняченка — сформована німцями з колишніх радянських полонених. 6–7 травня її полки допомогли повстанцям вибити німецькі частини з міста. Але вже наступного дня, через комуністичну більшість у Чеській народній раді, яка не бажала мати справу з колаборантами, дивізія мусила Прагу залишити й рушила на захід — здаватися американцям. Тож у деталях відео спрощує (чехи не «здали дивізію одразу в полон» — вона відступила сама); проте суть точна: Буняченка згодом видали радянцям, і 1946 року його разом із Власовим повісили в Москві. Празьке повстання, у військовій фазі якого вирішальну роль відіграли колаборанти-власовці, радянський міф беззастережно записав на рахунок Червоної армії — ще один приклад «поєднання непоєднуваного», на якому тримається культ Перемоги.

«Другий фронт»: ще один радянський фрейм

Той самий принцип — назва, що переписує реальність, — працює і в міфі про «Другий фронт». У радянській (і нинішній російській) історіографії «другим» називають висадку союзників у Нормандії 6 червня 1944 року, ніби до неї Захід не воював. Та Велика Британія — учасник війни від вересня 1939 року, і в жодній англо-американській історіографії Нормандію «другим фронтом» не називають: це суто радянський термін^[13]. Логіка проста: слідом за Сталіним «першим фронтом» вважали лише радянсько-німецький, а бойові дії в Північній Африці, Італії, на Тихому океані й в Атлантиці для Сталіна фронтами не були — тож відкриття Нормандії подавали як його особисту заслугу, що він нарешті «дотиснув» союзників^[14].

Масштаб західних операцій це спростовує. Висадка в Сицилії (операція «Хаскі», 10 липня 1943 року) була за чисельністю десанту першого дня навіть більшою за Нормандію — близько 180 тисяч проти 156 тисяч (Дрібниця обережно оцінює сицилійський десант приблизно у 150 тисяч). Італійська кампанія усунула режим Муссоліні й відтягнула німецькі дивізії з інших театрів^[15]. Висновок історика прямий: Другу світову виграла антигітлерівська коаліція, а не «виключно СРСР», — і цей факт прямо руйнує наріжний камінь культу «Великої Перемоги». Контекст самої війни — у статті «Друга світова війна».

Історіографія, переписана під генсека

Що радянсько-російська «історія війни» — це керована політика, а не фах, видно вже з того, як її писали й переписували. Дрібниця нагадує механіку: за Сталіна вийшла однотомна «История Великой Отечественной войны»; за Хрущова — багатотомна, з якої викинули будь-яку згадку про Сталіна; за Брежнєва — ще ширша, куди Сталіна повернули, натомість прибрали Хрущова^[24]. Це не уточнення фактів від видання до видання, а переставляння постатей під поточну кон’юнктуру Кремля — та сама «історична політика», лише вже на рівні академічних томів.

А чому «правдивої» історії війни в Росії немає й дотепер, історик пояснює цілком конкретно: військові архіви зберігаються під Москвою і закриті. Тому неможливо ні порахувати реальні втрати з того чи іншого боку, ні перевірити, чи стояли за спинами піхоти загороджувальні загони в конкретній битві. Натомість у Британії, Франції, США та Німеччині полеглих порахували до останнього солдата й досі ведуть розкопки^[25]. Закритий архів — не технічна деталь, а спосіб утримувати міф: цифру, яку не можна перевірити, зручно підганяти під потрібний наратив.

Дрібниця розкриває й механізм цієї закритості. За його словами, у російських архівах зберігається близько 20 мільйонів одиниць зберігання по Другій світовій, з яких ~17,5 млн — під грифом «цілком таємно», а масово їх засекретили близько десяти років тому. Доступ вибірковий: до фондів пускають лише «режимних», наближених до влади істориків (він називає Олексія Ісаєва) — та й тим видають тільки окремі, вигідні владі папки, а решті не дають нічого^[31]. Точні цифри тут варто брати обережно: за офіційними даними, Центральний архів Міноборони в Подольську зберігає близько 20,2 млн справ загалом, і лише близько 11 млн із них стосуються саме Другої світової — тож «20 мільйонів по війні» радше загальний обсяг архіву, а «17,5 млн під грифом» — оцінка самого Дрібниці, яку незалежно перевірити важко. Незмінним лишається головне: ключові фонди недоступні (а після 2022 року доступ для незалежних і закордонних дослідників перекрито майже повністю).

Саме тому, наголошує Дрібниця, незалежні історики доходять інших висновків — бо спираються на інші, відкриті архіви. Приклад — Олександр Гогун, який працює з німецьким Bundesarchiv: ці фонди відкриті давно, засекречено лише окремі документи розвідки, а на їх основі картина радянсько-німецької війни виходить іншою, ніж та, яку дозволяють закриті радянські архіви^[32].

Жуков: «звичайний Сталін на фронті»

Найгостріше ця «арифметика без обліку» проступає в постаті маршала Жукова. Співрозмовник Дрібниці наводить два приклади. Перший — Ржевська битва, що йшла паралельно зі Сталінградською: за неї, каже він, теж «уложили» мільйони людей під командуванням Жукова^[26]. Тут потрібна поправка на масштаб: наступальні операції на ржевському виступі 1942–1943 років (зокрема провальна операція «Марс» під безпосереднім керівництвом Жукова) коштували Червоній армії, за різними підрахунками, від кількох сотень тисяч безповоротних втрат до понад мільйона загиблих загалом — цифри, які досі дискутуються саме через закритість архівів. Воєнний історик Девід Ґланц назвав «Марс» найбільшою поразкою Жукова, яку радянська історіографія свідомо затерла.

Другий приклад — штурм Берліна. Місто справді було в оточенні, і, за логікою співрозмовника, досить було не штурмувати, а зачекати два-три тижні, поки в гарнізоні (кілька десятків тисяч бійців разом із фольксштурмом) закінчаться боєприпаси та їжа. Замість цього Жуков кинув війська на Зеєловські висоти 16 квітня 1945 року — «бо батька Сталін сказав узяти Берлін»^[26]. Фронтальний штурм найукріпленішого рубежа німецької оборони обернувся тяжкими втратами: як показує реконструкція Ентоні Бівора, Сталін навмисне підганяв командувачів узяти столицю Рейху якнайшвидше — раніше за союзників, — і саме ця гонитва, а не воєнна необхідність, диктувала темп.

Звідси й оцінка Дрібниці: у тій системі Жуков був «звичайним Сталіним на фронті» — робив те саме, що Сталін, «пачками відправляв людей на смерть, не задумуючись»^[27]. Однозначних постатей в історії не буває, але легенда про «геніального полководця» тримається радше на культі, ніж на фаховості: Жуков не мав вищої військової освіти — лише короткі командирські курси (звідси його «трьохмісячні курси», «від сохи взяли»), тоді як грамотнішим оператором навіть радянська традиція визнавала Рокоссовського^[27]. «Найбільший герой» у цій системі — це той, хто поклав найбільше своїх; саме таку логіку культ «Великої Перемоги» й підносить як доблесть.

Що це значить

Культ «Великої Перемоги» — не пам’ять, а політична технологія: він робить минуле паливом для теперішньої війни. Симптоматично, що Україна 2023 року скасувала радянське «9 травня» й повернулася до європейської традиції — Дня пам’яті 8 травня^[6]: відмова від культу перемоги на користь пам’яті про жертви — це і є межа між інструменталізацією історії та повагою до неї.