Пакт Молотова-Ріббентропа

Пакт Молотова-Ріббентропа — договір про ненапад між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною, підписаний 23 серпня 1939 року. Офіційно це був договір про ненапад строком на 10 років. Але справжнє значення пакту полягало не в його публічній частині.

Таємний протокол

До договору додавався таємний протокол, складений двома мовами — німецькою та російською. До протоколу була додана карта, на якій лініями було позначено розподіл сфер впливу між двома тоталітарними державами у Східній Європі. На карті стояли підписи Сталіна та Ріббентропа.

Згідно з протоколом, Радянський Союз отримував сферу впливу над Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Східною Польщею та Бессарабією. Ці домовленості фактично стали планом розподілу Європи, який обидві сторони почали реалізовувати вже за тиждень — з нападу на Польщу.

«Золотий вересень»: визволення чи окупація

Виконання таємного протоколу й породило окремий радянський міф — про «золотий вересень» 1939 року, нібито визволення Західної України та Білорусі. Хронологія не лишає місця для цієї версії: 1 вересня на Польщу напала нацистська Німеччина, 17 вересня — сталінський СРСР; саме з цього почалася Друга світова війна^[4]. Захід Польщі забрала Німеччина, схід — Радянський Союз: Гітлер і Сталін поділили незалежну державу за пактом, який щойно підписали^[5].

Отже, «визволення з-під польських панів» — це насправді напад на незалежну державу та її окупація, а не визволення^[6]. А головне — саме виправдання впізнаване. Теза про «захист пригнобленого російськомовного населення» дослівно повторює аргументацію нацистської Німеччини: те, що Гітлер казав 1938 року про Судетську область (нібито переслідуваних чехами німців), згодом слово в слово пролунало щодо Криму й Донбасу^[7]. Один риторичний шаблон — «захищаємо своїх» — двічі прикривав загарбання чужої території.

Ще один шар того самого міфу — теза, ніби 1939 року СРСР просто «повернув своє»: землі Західної України та Білорусі, начебто втрачені у польсько-радянській війні. Дрібниця розбирає її на терені самого опонента, трьома ходами. По-перше, територіально це хибно навіть за імперською логікою: з українських земель до Російської імперії входила лише Волинь (після поділів Польщі кінця XVIII ст.), тоді як Східна Галичина не належала Росії ніколи — від першого поділу Польщі 1772 року й до 1918-го це була австрійська провінція (Королівство Галичини та Володимирії), і Росія тримала її хіба кілька місяців воєнної окупації 1914—1915 років^[22]. Тож «повертати» Галичину радянській державі не було з чого. По-друге, сам СРСР не мав на що претендувати як на «своє»: він постав лише 30 грудня 1922 року, а більшовицьке керівництво від початку відмовлялося визнавати себе правонаступником Російської імперії — зокрема анулювало її договори й борги (декрет від 10 лютого 1918 року), — тож юридичних підстав вимагати «імперські» землі назад у нього не було^[23]. По-третє, сам принцип «завоював — отже повернув своє» веде до абсурду: якщо він чинний, то й Монголія має право «повернути» собі Росію, землі якої колись завоювала, а монгольську навалу тоді не можна називати агресією^[24]. Логіка «повернення свого» виправдовує будь-яке загарбання — і саме тому не виправдовує нічого.

Партнерство не обмежувалося поділом Польщі. Уже 28 вересня 1939 року за Німецько-радянським договором про дружбу і кордон сфери впливу переграли: Литва перейшла до СРСР, а натомість Люблінське та частина Варшавського воєводства відійшли Німеччині^[15]. Обговорювався навіть обмін озброєннями. Символом цієї співпраці став Брест: 22 вересня 1939 року, відводячи війська на демаркаційну лінію, генерал Гайнц Гудеріан і комбриг Семен Кривошеїн зі спільної трибуни разом приймали проходження німецьких і радянських частин.

Південний акт пакту: Бессарабія і Північна Буковина

Поділ за таємним протоколом не обмежився Польщею та Прибалтикою. Бессарабію — землі між Дністром і Прутом — протокол прямо відносив до радянської сфери впливу, і Москва прийшла по неї влітку 1940 року. У червні 1940-го, після радянського ультиматуму, Червона армія зайняла всю Бессарабію; у відеодиспуті Дрібниця називає це прямим виконанням пакту Молотова-Ріббентропа й окупацією, а не «возз’єднанням»^[17]. (Румунія прийняла ультиматум 28 червня 1940 року.) Далі Бессарабію розділили: південь — Буджак, нинішній південь Одещини — і північ (Хотинщину) приєднали до Української РСР, а з центральної частини утворили окрему республіку^[17].

Показовіша інша деталь. Північна Буковина в таємному протоколі не згадувалася зовсім — вона не входила до узгодженої радянської сфери впливу. Сталін вирішив забрати її попри це^[18]: наочний приклад того, як Москва переступала навіть власні домовленості з Берліном, щойно бачила нагоду. Німеччина, яка визнавала радянський «інтерес» тільки до Бессарабії, сприйняла цей крок як вихід за межі домовленого.

Тут варто розвести дві близькі речі, які легко сплутати. Молдавська АРСР до 1940 року існувала не в Бессарабії, а на лівобережжі Дністра — на території нинішнього Придністров’я — і входила до складу Української РСР^[19]. Лише 2 серпня 1940 року, після анексії Бессарабії, з більшої частини цієї автономії та приєднаної Бессарабії утворили союзну Молдавську РСР. А сама Бессарабія переходила з рук у руки й доти: у березні 1918 року, коли Російська імперія вже розпалася, її зайняли румунські війська^[20], і крайовий парламент — Сфатул Церій — проголосив об’єднання Бессарабії з Румунією (27 березня / 9 квітня 1918 року). Отже землі, які СРСР 1940 року подавав як «повернення своїх», за життя одного покоління змінювали державну належність кілька разів.

Прибалтика: механіка анексії 1940 року

Таємний протокол відносив Естонію, Латвію й Литву до радянської сфери впливу — але формальне поглинання Москва обставила як низку «добровільних» кроків. Радянські війська стояли в цих країнах ще з осені 1939 року: після пакту Естонія (28 вересня), Латвія (5 жовтня) і Литва (10 жовтня) під тиском підписали «пакти про взаємодопомогу», що дозволяли розмістити на їхній території радянські військові бази. Влітку 1940 року, коли війська вже стояли всередині, Москва перейшла до захоплення влади: місцеві уряди примусили погодитися на введення додаткового контингенту, після чого відбулися «так звані вибори», а легітимні уряди емігрували^[28].

Показова деталь механіки — хто насправді керував процесом. Вибори до маріонеткових «народних» парламентів призначали не самі прибалтійські уряди. В Естонії указ про вибори підписали 5 липня 1940 року; коли президент запитав про причину такої поспішності, прем’єр Йоганнес Варес (поет, відомий під псевдонімом Барбарус) послався на пряму вказівку Андрія Жданова — сталінського емісара, що керував радянізацією Естонії^[29]. Тобто розпорядження про «вибори» на території формально незалежної держави давав представник СРСР.

(У диспуті Дрібниця згадує, що 7 листопада 1940 року президент Естонії Костянтин Пятс приймав у Таллінні парад радянсько-естонських військ. Ця конкретна деталь хибна: Пятса радянська влада усунула ще влітку, а 30 липня 1940 року депортувала до Уфи, тож приймати парад у листопаді він не міг. Суті це не змінює — анексію оформили саме через таку імітацію «легітимності» під контролем радянських військ і НКВС.)

Післявоєнні договори перекрили пакт

Улюблений закид російської пропаганди — «раз ви засудили пакт, то поверніть здобуті за ним землі». Дрібниця відповідає юридично: територіальний підсумок пакту 1939 року давно перекритий пізнішими, вже леґітимними договорами про кордони. Захід України: межу по «лінії Керзона» ще 27 липня 1944 року визнав прорадянський Польський комітет національного визволення (Люблінський комітет), а формальний радянсько-польський договір про кордон підписали 16 серпня 1945 року^[25]. (Дрібниця називає це «договором 1944 року з новим польським урядом ПНР»; уточнимо: ПНР як держава постала лише 1952 року, тож ідеться про згоду ПКНВ 1944-го й договір 1945 року.) Радянсько-румунський кордон — тобто належність Бессарабії й Північної Буковини СРСР — закріпив Паризький мирний договір із Румунією від 10 лютого 1947 року^[25].

Найраніше ж пакт про кордон перекреслив сам СРСР — ще під час війни. 30 липня 1941 року, за кілька тижнів після німецького нападу, у Лондоні підписали угоду Майського–Сікорського між Радянським Союзом і польським урядом у вигнанні: першим же пунктом радянський уряд визнав радянсько-німецькі договори 1939 року «щодо територіальних змін у Польщі такими, що втратили чинність». Дрібниця нагадує цей маловідомий епізод: коли Сталіну «припекло» після 22 червня 1941 року, він сам, добровільно, відмовився від кордону 1939 року — домовляючись із тим самим польським урядом, чию державність СРСР перед тим оголошував неіснуючою (угода також оголошувала «амністію» полякам у радянських таборах і дозволяла сформувати польську армію генерала Андерса)^[30]. Тобто зміни 1939 року анулювала не пізніша «недружня» держава, а сам винуватець поділу — щойно це стало йому вигідно.

Понад те, непорушність повоєнних кордонів у Європі підтвердив Гельсінський заключний акт НБСЄ від 1 серпня 1975 року, який підписали всі європейські держави (крім Албанії), СРСР, США й Канада; після розпаду Союзу відповідні зобов’язання про непорушність кордонів узяли на себе Україна й Росія^[26]. Тож сучасні кордони спираються не на злочинний пакт, а на цілу низку договорів, укладених уже після війни.

Дзеркальний приклад показує, наскільки вибірково Москва користується цією логікою. За Сан-Франциським мирним договором 1951 року Японія відмовилася від Курильських островів і Південного Сахаліну — але в тексті не зазначено, якій державі ці території відходять (СРСР договору взагалі не підписав)^[27]. Ситуація симетрична польській чи румунській, однак поводяться сторони по-різному: Японія вимагає повернення островів на державному рівні, тоді як ні Польща, ні Румунія жодних територіальних претензій на державному рівні не висувають — про «повернення» говорять хіба марґінальні праві сили в польському сеймі, що далі кількох голосів не проходять^[27].

Економічна колаборація: як СРСР годував Рейх

Пакт не був пасивним «ненападом» — за ним стояла активна економічна колаборація, без якої Німеччина не змогла б вести війну два роки. За 1939—1941 роки Радянський Союз поставив їй близько мільйона тонн зерна (за фактичними поставками — до 1,5 млн) і близько 900 тисяч тонн нафти й нафтопродуктів, а також мільйони тонн бавовни, фосфатів, марганцевої, хромової та залізної руди, металобрухту, лісу й платини^[12]. Значення цих поставок було стратегічним: власної нафти Німеччина майже не мала й трималася на синтетичному пальному з вугілля, тож радянська сира нафта давала дефіцитний обсяг, критичний для запасів пального.

Головне ж — ця торгівля пробивала британську морську блокаду. Радянська територія відкривала Рейху сухопутний транзитний коридор для сировини з Румунії, Ірану та Афганістану — в обхід британського флоту. За оцінками, СРСР давав понад половину (часом до 70%) німецького заморського імпорту — саме того, який інакше перерізала б блокада, — і до 70% ввезення стратегічних металів: хрому, марганцю, платини^[13]. Загальний товарообіг за 1939—1941 роки сягнув приблизно 1 мільярда рейхсмарок. Торгівля була взаємною: у відповідь Німеччина постачала машини, верстати й технології, яких СРСР не мав, аж до військових зразків — недобудованого важкого крейсера та креслень новітніх кораблів і літаків.

Чому Сталін обрав Гітлера, а не Захід

У 1939 році Сталін мав вибір: безпекова угода із західними демократіями чи союз із Гітлером. Він обрав Гітлера — і не випадково. З боку Англії та Франції особливого бажання домовлятися не було: делегації на переговори надіслали низького рангу, дісталися вони тихохідним пароплавом, а з радянського боку переговори мляво вів Ворошилов. Гітлер же через Ріббентропа запропонував конкретні умови — поділ Центральної та Східної Європи й співпрацю. Це була холодна реальна політика: ні Лондон, ні Париж не могли й не хотіли пропонувати Сталіну чужі країни у сферу впливу, а Берлін — пропонував^[14].

«Мюнхен був перший»: розбір аргументу

Поширений аргумент кремлівської пропаганди: мовляв, західні держави самі віддали Гітлеру Чехословаччину в Мюнхені 1938 року, тож пакт був лише вимушеною відповіддю. Це маніпуляція, яка зрівнює речі різної природи. Мюнхенська угода була помилковою спробою умиротворення — поступкою заради уникнення великої війни. Пакт Молотова-Ріббентропа був договором про розподіл Європи між двома диктатурами^[1]: Мюнхенська змова не привела до початку війни, а пакт — привів безпосередньо^[2].

Внесок Сталіна у прихід Гітлера до влади почався ще раніше. Перед виборами до Рейхстагу німецькі комуністи й соціал-демократи традиційно йшли разом, але за особистою командою Сталіна комуністи пішли окремо — соціал-демократів було оголошено «прислужниками капіталізму». Розкол лівого електорату дав Гітлеру шанс, і він ним скористався^[3].

Реакція радянського суспільства

Для радянських людей пакт став шоком. Протягом років офіційна пропаганда зображувала нацизм як головного ворога, виховувала ненависть до фашизму. І раптом — договір про дружбу з тим самим ворогом.

Проте люди мовчали. У тоталітарній державі відкритий протест був неможливий. Як писав Пушкін у “Борисі Годунові” — “народ мовчить”. Ця формула точно описує реакцію радянського суспільства.

Пропагандистський розворот

Пропаганда здійснила стрімкий розворот. Якщо раніше нацизм засуджувався як абсолютне зло, то після підписання пакту в’ячеслав Молотов на офіційному рівні заявив: “Нацизм — це ідеологія. Як можна боротися з ідеологією?” Ця фраза зафіксувала цинізм сталінського режиму, який перетворював ідеологічні принципи на інструмент поточної політичної кон’юнктури.

«Превентивний удар»: чому це не виправдовує Гітлера

Окремий — і протилежний — міф розкручують Віктор Суворов (Володимир Резун) та Марк Солонін: мовляв, СРСР сам готувався напасти на Німеччину, тож удар вермахту 22 червня 1941 року був превентивним, вимушеною самообороною. Тут потрібне точне розрізнення двох речей, які пропаганда навмисно зливає: факт радянської підготовки наступу і мотив німецького нападу.

Що Сталін готував наступ улітку 1941 року — нині майже не дискусійна теза. Її ще наприкінці 1980-х висунув розвідник-перебіжчик Резун (під псевдонімом «Віктор Суворов») у книжці «Ледокол», аналізуючи непрямі дані^[9]. Згодом її підтвердила вже академічна, до того ж російська наука: Михайло Мельтюхов у праці «Упущенный шанс Сталина» (2000) похвилинно розібрав доступні документи, а Олександр Гогун у книжці «Ошибка 1941» (Херсон, 2021) резюмує: суперечка звузилася лише до приблизної дати запланованого радянського удару — 6 чи 15 липня 1941 року^[10].

Але звідси не випливає, що німецький напад був «превентивним». Превентивний удар — це удар на випередження ворога, плани якого ти знаєш. А німецька розвідка про радянські плани не знала: посилання на «радянську загрозу» в німецькій ноті були лише виправданням власної агресії — німці фактично вгадали навмання, а на Нюрнберзькому процесі документально підтвердити свої твердження не змогли^[8]. Хронологія додає вирішальний штрих: директиву «Барбаросса» (план агресивної війни проти СРСР) Гітлер підписав 18 грудня 1940 року — тобто раніше, ніж було складено радянський план наступу^[11]. Обидві диктатури готувалися напасти одна на одну, але рішення про напад Німеччина ухвалила незалежно й заздалегідь, не маючи відомостей про радянські приготування. Тому теза про «превентивну війну» — не виправдання, а ще одна підміна: реальна підготовка наступу Сталіним не перетворює напад Гітлера на самооборону.

Сорок років заперечення: радянська історіографія і таємний протокол

Найкраще цинізм режиму видно з того, як радянська історична наука десятиліттями поводилася із самим таємним протоколом. Договір про ненапад радянські історики визнавали — його ж 1939 року надрукували всі газети. А от наявність таємного протоколу заперечували аж до кінця СРСР: під тиском партії стверджували, що жодних секретних домовленостей про поділ Європи не було^[21].

Заперечувати доводилося всупереч давно відомим документам. Фотокопії протоколу з трофейного архіву німецького МЗС сплили ще в повоєнні роки, а 1948-го їх оприлюднив Держдепартамент США у збірці Nazi-Soviet Relations 1939—1941; Москва у відповідь випустила брошуру «Фальсифікатори історії» (1948) і трималася версії про «фальшивку». Крапку поставив лише розпад Союзу: тоді в радянських архівах знайшли оригінал таємного протоколу російською мовою^[21] — той самий, існування якого офіційно відкидали. Це не поодинокий випадок «замовчування незручного», а систематична підміна фактів на державному рівні: за тим самим шаблоном радянська історіографія до розпаду СРСР приписувала німцям і катинський розстріл 1940 року.

Засудження — і путінський ревізіонізм

Наприкінці існування СРСР пакт дістав офіційну правову оцінку. За часів Горбачова комісія на чолі з Олександром Яковлєвим підтвердила існування таємного протоколу, і 24 грудня 1989 року З’їзд народних депутатів СРСР його засудив, оголосивши таємні домовленості з Німеччиною юридично неспроможними від самого моменту підписання. Сам радянський оригінал протоколу розсекретили вже після розпаду Союзу, 1992 року^[16].

За Путіна почався зворотний рух — виправдання співпраці з нацистською Німеччиною. У 2019—2020 роках Путін публічно захищав пакт (зокрема програмною статтею в The National Interest у червні 2020-го), фактично прирівнюючи його до Мюнхенської угоди, а в Держдумі внесли законопроєкт про скасування засудження 1989 року. Історична оцінка, яку російський політикум сам ухвалив наприкінці 1980-х, за одне покоління була згорнута задля потреб сучасної пропаганди.

Пакт Молотова-Ріббентропа залишається одним з найбільш промовистих прикладів змови двох тоталітарних режимів, що безпосередньо призвела до початку Другої світової війни та трагедії мільйонів людей у Східній Європі.