Як Росія переписує історію в підручниках

Історія-наука проти історії-предмета

Спершу розрізнення, яке робить сам Громенко (співавтор українських підручників): наука прагне істини, а шкільний предмет історії — багатофункціональний і, поряд із пізнавальною, несе виховну мету^[1]. Питання, отже, не в тому, чи має підручник «виховувати», а в тому, що саме і в чий інтерес він виховує. Російська відповідь на це питання й перетворює підручник на зброю.

Від розмаїття до монополії

За раннього путінізму прямого примусу до одностайності не було: виходили різні підручники — від відверто просталінських (їх засуджувала ліберальна громадськість) до ліберальних (їх критикували «патріоти» й сам Путін). У 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник; після публічної критики замість нього 2014-го з’явився єдиний історико-культурний стандарт — показово, що саме в рік анексії Криму та війни на Донбасі^[2]. Тоді ж коаліція «державників і патріотів» за підтримки держави почала продавлювати свій порядок денний.

Остаточний крок зробила повномасштабна війна. Наприкінці літа 2023 року з’явився справді єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту готують до заборони. Самі Мединський і Торкунов підручник не писали — лише завізували концепцію; хто головний у парі, видно з того, чиє прізвище повторюється^[3].

Реабілітація Сталіна

Найточніший «термометр» цих змін — ставлення до радянських репресій. У 1990–2000-х що репресії були злом, не сумнівався ніхто; деякі підручники були підкреслено антисталінськими, а один навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії нацистською Німеччиною — за що історика Андрія Зубова 2014 року звільнили з посади, і він емігрував^[4]. Нові ж підручники подають радянський період позитивно й славословлять Сталіна.

Навіщо: виправдати війну й перехопити молодь

Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи підручника саме в такій редакції, наголошує Громенко, це виправдання російської агресії проти України^[5]. Імперське «великодержав’я» тут лише тло.

Адресат теж не випадковий. Класична телевізійна пропаганда на молодь уже не діє — вона живе в інтернеті, а не в телевізорі. Тому держава заходить на молодь з двох боків: ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими «економічними» звинуваченнями) і мілітаризує школи та виші^[6].

Окремий фронт: воєнна історія

Поряд із загальними підручниками Росія відкрила окремий напрям — воєнну історію як прямий інструмент мобілізації. За спостереженням воєнного історика Василя Павлова, після вторгнення обмеження зняли: цим керує той самий Мединський (голова Російського воєнно-історичного товариства), і вже у 2024–2025 роках вийшли три нові підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів^[7].

Логіка наративу — зварити в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ, хоча ці утворення часом воювали між собою. Береться лише лінія на централізовану державу, стираються національні особливості (зневажливо — про фіноугорські народи, чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається^[8]. Це та сама привласнена «єдина» історія, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Усе це підкріплює міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом кількома мовами, де українців, білорусів, грузинів і балтійців або немає, або показано «колаборантами»; короткі переклади підручника поширюють через посольства^[9].

Не лише школа: академічний багатотомник Наришкіна

Та сама державна машина працює не лише на рівні школи. У 2024 році Інститут російської історії РАН і Російське історичне товариство почали видавати найновіший узагальнювальний наратив — «История России» у 20 томах (29 книгах). І показово, хто очолює його редакційну раду: Сергій Наришкін — формально доктор економічних наук, а фактично директор Служби зовнішньої розвідки РФ (із жовтня 2016 року) і постійний член Ради безпеки, голова Російського історичного товариства з 2012-го, особа під санкціями ЄС, США й Британії. Сам склад керівництва, зауважує історик Віталій Дрібниця, який порозбирав це видання, «внушает большое недоверие»: редраду завершує академік Чубар’ян — той самий, що писав шкільні підручники для старших класів разом із Мединським^[14]. Тобто верхівка академічного проєкту й верхівка шкільного — це фактично ті самі люди, а саме видання Наришкін, за словами рецензента, «з чарівного пенделя» зібрав нашвидкуруч, щоб закріпити потрібні ідеологеми вже й в академічному курсі^[14].

Методологія привласнення тут та сама, що й у перейменуванні Русі на «Росію», тільки зодягнена в академічний апарат. Видання саме цитує золоте правило — історію держави пишуть у її сучасних кордонах, — і тут-таки його порушує, втягуючи в «історію Росії» всю історію Східної Європи з центром у Києві. А центр державності, як визнає й сам текст, був поза територією сучасної РФ: майбутні російські землі були окраїною Київської держави^[15]. Прийом цей не новий — його ще у XIX столітті влучно описав чеський філолог: росіяни звуть усе східнослов’янське «руським», щоб зрештою все слов’янське оголосити російським.

Найкрасномовніший доказ — у назві самих розділів. Третя глава 2-го тому зветься «Степи Східної Європи, Північний Кавказ, Крим і Південно-Східна Прибалтика». Крим — міжнародно визнана територія України, окупована Росією; вписувати його в «історію Росії» академіки, наголошує Дрібниця, не мають жодного права — ні історичного, ні морального, ні політичного^[16]. Те, що окупований півострів потрапив у заголовок академічного тому ще до того, як про нього зайшлося в тексті, оголює саму логіку проєкту: кордони пишуть не за історією, а за лінією фронту.

Парадоксально, але академічний текст подеколи спростовує власні ж шкільні підручники. У виданні (с. 246) прямо сказано, що гіпотеза про Ладогу як «першу столицю Північної Русі» підтвердження не отримала, а Новгород від часів княгині Ольги залежав від Києва, — тоді як «перша столиця Ладога/Новгород» закладена саме в мединські шкільні підручники. Там само (с. 253) визнано, що басейн річки Москви в X столітті лишався «пустельним», а слов’яни прийшли туди пізно^[17]. Тобто навіть під редакцією директора СЗР фахові автори в дрібницях ще не повністю «лягли» під антинаукові положення Мединського — і ця щілина між академічним текстом і шкільним міфом якраз і викриває, де закінчується наука й починається пропаганда.

Схема, яку відтворюють підручники

Підручник не вигадує наратив із нуля — він відтворює історіографічну схему. І показово, що носії цієї схеми проговорюють її механіку самі. У вуличному діалозі співрозмовник Віталія Дрібниці, що представляється дипломованим істориком і прихильником «євразійської» концепції, визнає: українські підручники відтворюють схему Грушевського, а його власна — схему Соловйова й Ключевського, тобто «історію держави Російської»^[10].

Саме звідси Дрібниця виводить ваду російської схеми. Історію держави, зауважує він, пишуть у тих кордонах, що склалися на момент написання: коли Соловйов і Ключевський укладали свою «історію Росії», територія України здебільшого була в складі імперії — тож схема втягнула її в російський наратив. Україна давно поза цими кордонами, а схема лишилася незмінною^[11]. За нормального географічного принципу написання історії так не роблять — а російська схема його порушує, оголошуючи частиною «своєї» історії Русь із центром у Києві, тоді як майбутні російські землі були її периферією^[12]. Сам термін «Русь», за спостереженням Дрібниці (він посилається на розрізнення Бориса Рибакова «Русь у вузькому і широкому сенсі»), починає накладатися на території сучасної Росії лише з другої половини XV століття — тобто як пізніша територіальна претензія, а не як питома самоназва^[13].

Це та сама операція привласнення тяглості, що її докладно розбирають «Як Русь стала Росією» і «Між Руссю й козаками». Шкільний підручник — лише останній щабель, на якому ця кабінетна схема доходить до дитини як «очевидна» істина.

Звідки взялася схема: наука з XIX століття проти Татищева

Щоб зрозуміти, чому схема саме така, варто згадати, як вона складалася. У лекції про найпоширеніші російські міфи Дрібниця нагадує банальний, але незручний для Москви факт: усі чотири списки «Повісті минулих літ» — лаврентіївський, іпатіївський і два новгородські — історично опинилися на території сучасної Росії, тож першими взялися їх «державно» осмислювати саме росіяни^[18]. А головне — робили це ще до того, як історія стала наукою. Бо історія як дисципліна з критикою джерел сформувалася лише з початку XIX століття, після праць німецького історика Леопольда фон Ранке; Татищев і Карамзін, які бралися тлумачити літописи раніше, працювали ще донауково^[18].

Далі вже історики-науковці Соловйов і Ключевський, бачачи в літописах династію Рюриковичів, що «осіла» в Києві, вивели ідею, нібито російська державність зародилася на берегах Дніпра. У межах кордонів Російської імперії другої половини XIX століття це було нормально, наголошує Дрібниця, — ненормально те, що так само ці літописи читають сьогодні, коли Україна давно поза тими кордонами^[19].

Тонкість, яку легко проґавити: різні російські міфи народилися в різні епохи. Імперська історіографія кінця XIX століття трактувала східних слов’ян як єдиний «руський народ» із трьох племен — великоросів, малоросів і білорусів. А звичний нам міф про «колиску трьох братніх народів» — це вже винахід радянської історіографії, яка, парадоксально, окремішність українців і білорусів якраз визнавала. Сучасна ж російська історіографія, за спостереженням Дрібниці, скотилася навіть нижче радянської — до імперської дикості, ніби українського народу не існує взагалі^[20]. Це той самий «відкат», що його видно й у перейменуванні Русі на «Росію»: підручник лише доносить його до школяра як аксіому.

«Концепція Тихомирова»: історія Росії, що починається з Києва

У ще одному вуличному діалозі опонент Дрібниці — чоловік, що представляється істориком-аматором, — сам формулює цю схему без евфемізмів. Він апелює до «концепції академіка Тихомирова» (1930–50-ті роки), яка, за його словами, лежить в основі викладу історії Росії: історія Росії починається з Києва, бо на межиріччі Оки й Волги жили фіноугорські та балтські племена, від яких не лишилося писемних свідчень, — «нема про що описувати», а Київ і навколишні землі оголошуються «прабатьківщиною слов’ян»^[25].

Тут варто уточнити: Михайло Тихомиров (1893–1965) — реальний радянський академік-медієвіст, фахівець з історії Русі й давньої Москви. Але мовець використовує його ім’я радше як зручний ярлик для загальної радянсько-російської схеми, ніж цитує конкретну працю; вада тут не в постаті Тихомирова, а в самому прийомі — привласнити історію Києва як «початок» історії Москви. Те, що середньовічна Русь із центром у Києві — не Московія, а майбутні російські землі були її периферією, докладно показує монографія Сергія Плохія «Походження слов’янських націй».

Найпоказовіше, що ту саму логіку відтворює й найновіший академічний багатотомник. Опонент згадує, що «Историю России» уклали так, що весь другий том — це археологічні культури на території сучасної України й уся історія Русі, а московське князівство «згадують аж у третьому томі» як таке, що постало в XI столітті вже на окраїні Русі^[26]. (Точну кількість томів мовець наводить із пам’яті приблизно — ідеться про те саме багатотомне видання Інституту російської історії РАН, розібране вище.) Ту саму периферійність оголює й топоніміка: територія майбутньої Московії — це «Залісся», північно-східна окраїна Русі, а поряд із київським Переяславом на півночі з’являється його двійник — Переяслав-Залєський у Підмосков’ї^[27]. Схема стара, а висновок незмінний: спершу «історію України до часів розпаду Русі» описують як власну передісторію, а вже потім оголошують українську історію «частиною історії Росії».

Ідеологічний ґрунт: «Росія — окрема цивілізація»

Під усією цією схемою лежить іще глибший ідеологічний шар — теза, що Росія взагалі є окремою цивілізацією, відмінною і від Заходу, і від решти світу. Її коріння сягає далеко за Путіна. Ще в другій половині XIX століття малознаний філософ-панславіст Микола Данилевський у праці «Россия и Европа» (журнал «Заря», 1869; окреме видання — 1871) розписав, чим Росія «відрізняється» від Європи, і одним із перших — ще до Арнольда Тойнбі — подав її як самодостатню цивілізацію^[24]. Пізніше британський історик Арнольд Дж. Тойнбі у «A Study of History» (томи 1934–1961) увів саме поняття «цивілізації», відмінне від марксистського й просвітницького, — і в цій оптиці «Москва, Росія, Радянський Союз» легко подавалися як окрема цивілізація^[21].

Путінська Росія цю рамку не вигадала, а підхопила — слідом за Китаєм, що називає себе «державою-цивілізацією» (civilization-state)^[22]. Сам термін «государство-цивилизация» Путін почав уживати приблизно з 2012 року, зробив його наскрізним на Валдайському форумі, а 2023-го закріпив офіційно — у новій Концепції зовнішньої політики Росію названо «самобутньою державою-цивілізацією».

Найцінніше свідчення Дрібниці — про те, як ця абстракція потрапила в школу ще до офіційної риторики. На початку 2000-х, підробляючи лектором в інституті підвищення кваліфікації вчителів, він почув від учительки, яка довго прожила в Росії: там у всіх ІПК педагогів «прогнали через лекції» про Тойнбі й тезу, що Москва, Росія, СРСР — окрема цивілізація. «Це було ще початок двохтисячних, ще товариш Путін не виступив»^[23]. Тобто держава засівала цей концепт у вчительські голови — а отже, і в майбутні підручники — раніше, ніж він став офіційною доктриною: та сама фабрика, лише на вході.

Що це значить

Російські історичні міфи — не набір випадкових помилок, а продукт державної машини, яка щороку виходить на нове покоління через школу. Розуміти, як працює ця фабрика — єдиний підручник, історико-культурний стандарт, реабілітація Сталіна, — означає бачити джерело самих міфів, а не лише їхні наслідки. І бачити, що ця освітня політика прямо обслуговує війну.