Як Росія переписує історію в підручниках

Історія-наука проти історії-предмета

Спершу розрізнення, яке робить сам Громенко (співавтор українських підручників): наука прагне істини, а шкільний предмет історії — багатофункціональний і, поряд із пізнавальною, несе виховну мету^[1]. Питання, отже, не в тому, чи має підручник «виховувати», а в тому, що саме і в чий інтерес він виховує. Російська відповідь на це питання й перетворює підручник на зброю.

Від розмаїття до монополії

За раннього путінізму прямого примусу до одностайності не було: виходили різні підручники — від відверто просталінських (їх засуджувала ліберальна громадськість) до ліберальних (їх критикували «патріоти» й сам Путін). У 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник; після публічної критики замість нього 2014-го з’явився єдиний історико-культурний стандарт — показово, що саме в рік анексії Криму та війни на Донбасі^[2]. Тоді ж коаліція «державників і патріотів» за підтримки держави почала продавлювати свій порядок денний.

Остаточний крок зробила повномасштабна війна. Наприкінці літа 2023 року з’явився справді єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту готують до заборони. Самі Мединський і Торкунов підручник не писали — лише завізували концепцію; хто головний у парі, видно з того, чиє прізвище повторюється^[3].

Реабілітація Сталіна

Найточніший «термометр» цих змін — ставлення до радянських репресій. У 1990–2000-х що репресії були злом, не сумнівався ніхто; деякі підручники були підкреслено антисталінськими, а один навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії нацистською Німеччиною — за що історика Андрія Зубова 2014 року звільнили з посади, і він емігрував^[4]. Нові ж підручники подають радянський період позитивно й славословлять Сталіна.

Навіщо: виправдати війну й перехопити молодь

Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи підручника саме в такій редакції, наголошує Громенко, це виправдання російської агресії проти України^[5]. Імперське «великодержав’я» тут лише тло.

Адресат теж не випадковий. Класична телевізійна пропаганда на молодь уже не діє — вона живе в інтернеті, а не в телевізорі. Тому держава заходить на молодь з двох боків: ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими «економічними» звинуваченнями) і мілітаризує школи та виші^[6].

Окремий фронт: воєнна історія

Поряд із загальними підручниками Росія відкрила окремий напрям — воєнну історію як прямий інструмент мобілізації. За спостереженням воєнного історика Василя Павлова, після вторгнення обмеження зняли: цим керує той самий Мединський (голова Російського воєнно-історичного товариства), і вже у 2024–2025 роках вийшли три нові підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів^[7].

Логіка наративу — зварити в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ, хоча ці утворення часом воювали між собою. Береться лише лінія на централізовану державу, стираються національні особливості (зневажливо — про фіноугорські народи, чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається^[8]. Це та сама привласнена «єдина» історія, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Усе це підкріплює міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом кількома мовами, де українців, білорусів, грузинів і балтійців або немає, або показано «колаборантами»; короткі переклади підручника поширюють через посольства^[9].

Що це значить

Російські історичні міфи — не набір випадкових помилок, а продукт державної машини, яка щороку виходить на нове покоління через школу. Розуміти, як працює ця фабрика — єдиний підручник, історико-культурний стандарт, реабілітація Сталіна, — означає бачити джерело самих міфів, а не лише їхні наслідки. І бачити, що ця освітня політика прямо обслуговує війну.