Як Росія переписує історію в підручниках

Сучасність РосіяУкраїна 18.06.2026 3 хв читання

Історія-наука проти історії-предмета

Спершу розрізнення, яке робить сам Громенко (співавтор українських підручників): наука прагне істини, а шкільний предмет історії — багатофункціональний і, поряд із пізнавальною, несе виховну мету[1]. Питання, отже, не в тому, чи має підручник «виховувати», а в тому, що саме і в чий інтерес він виховує. Російська відповідь на це питання й перетворює підручник на зброю.

Від розмаїття до монополії

За раннього путінізму прямого примусу до одностайності не було: виходили різні підручники — від відверто просталінських (їх засуджувала ліберальна громадськість) до ліберальних (їх критикували «патріоти» й сам Путін). У 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник; після публічної критики замість нього 2014-го з’явився єдиний історико-культурний стандарт — показово, що саме в рік анексії Криму та війни на Донбасі[2]. Тоді ж коаліція «державників і патріотів» за підтримки держави почала продавлювати свій порядок денний.

Остаточний крок зробила повномасштабна війна. Наприкінці літа 2023 року з’явився справді єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту готують до заборони. Самі Мединський і Торкунов підручник не писали — лише завізували концепцію; хто головний у парі, видно з того, чиє прізвище повторюється[3].

Реабілітація Сталіна

Найточніший «термометр» цих змін — ставлення до радянських репресій. У 1990–2000-х що репресії були злом, не сумнівався ніхто; деякі підручники були підкреслено антисталінськими, а один навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії нацистською Німеччиною — за що історика Андрія Зубова 2014 року звільнили з посади, і він емігрував[4]. Нові ж підручники подають радянський період позитивно й славословлять Сталіна.

Навіщо: виправдати війну й перехопити молодь

Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи підручника саме в такій редакції, наголошує Громенко, це виправдання російської агресії проти України[5]. Імперське «великодержав’я» тут лише тло.

Адресат теж не випадковий. Класична телевізійна пропаганда на молодь уже не діє — вона живе в інтернеті, а не в телевізорі. Тому держава заходить на молодь з двох боків: ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими «економічними» звинуваченнями) і мілітаризує школи та виші[6].

Окремий фронт: воєнна історія

Поряд із загальними підручниками Росія відкрила окремий напрям — воєнну історію як прямий інструмент мобілізації. За спостереженням воєнного історика Василя Павлова, після вторгнення обмеження зняли: цим керує той самий Мединський (голова Російського воєнно-історичного товариства), і вже у 2024–2025 роках вийшли три нові підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів[7].

Логіка наративу — зварити в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ, хоча ці утворення часом воювали між собою. Береться лише лінія на централізовану державу, стираються національні особливості (зневажливо — про фіноугорські народи, чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається[8]. Це та сама привласнена «єдина» історія, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Усе це підкріплює міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом кількома мовами, де українців, білорусів, грузинів і балтійців або немає, або показано «колаборантами»; короткі переклади підручника поширюють через посольства[9].

Що це значить

Російські історичні міфи — не набір випадкових помилок, а продукт державної машини, яка щороку виходить на нове покоління через школу. Розуміти, як працює ця фабрика — єдиний підручник, історико-культурний стандарт, реабілітація Сталіна, — означає бачити джерело самих міфів, а не лише їхні наслідки. І бачити, що ця освітня політика прямо обслуговує війну.

Пов'язані персоналії

Посилання

  1. [1] узагальнення
    Історія як наука й історія як шкільний предмет — різні речі з різною метою: наука прагне істини, а шкільний предмет багатофункціональний і несе виховну мету. Питання до російських підручників — яку саме мету вони мають.
    Повернутися до тексту
  2. [2] узагальнення
    Російська держава поступово монополізувала історичну освіту: за раннього путінізму підручники були різні, у 2013 році Путін уперше запропонував єдиний підручник, а після публічної критики 2014 року з'явився єдиний історико-культурний стандарт — у той самий рік, коли почалися анексія Криму й війна на Донбасі.
    Повернутися до тексту
  3. [3] узагальнення
    Перехід до справді єдиного підручника стався з початком повномасштабної війни: наприкінці літа 2023 року з'явився єдиний підручник Мединського й Торкунова, а решту мають заборонити. Мединський і Торкунов лише завізували концепцію, а не писали підручник; головний у парі — Мединський.
    Повернутися до тексту
  4. [4] узагальнення
    Найпоказовіша зміна — ставлення до радянських репресій і Сталіна, маркер політичної «температури». У 1990–2000-х ніхто не сумнівався, що репресії — це зло (один підручник навіть порівнював анексію Криму з аншлюсом Австрії — за це історика Андрія Зубова 2014 року звільнили й він емігрував); нові ж підручники славословлять Сталіна.
    Повернутися до тексту
  5. [5] узагальнення
    Головна — можливо, єдина суттєва — причина появи цього підручника саме в такій редакції є виправдання російської агресії проти України.
    Повернутися до тексту
  6. [6] узагальнення
    Росія заходить на молодь, бо класична телевізійна пропаганда на неї вже не діє (молодь споживає інтернет, а не телебачення): держава з одного боку ставить під контроль Telegram і електронні ЗМІ (хвиля арештів адміністраторів каналів за сфабрикованими звинуваченнями), а з іншого — мілітаризує школи й виші.
    Повернутися до тексту
  7. [7] узагальнення
    З початком повномасштабного вторгнення Росія використовує історію як прямий інструмент формування мобілізаційного ресурсу. Цим керує Володимир Мединський (очолює Російське воєнно-історичне товариство): після нових шкільних підручників 2023 року у 2024–2025-му вийшли ще три підручники «Воєнна історія Росії» для різних класів.
    Повернутися до тексту
  8. [8] узагальнення
    Російський воєнно-історичний дискурс зварює в єдине ціле мілітарну історію від Московського князівства до сучасної РФ — попри те, що ці утворення часом воювали між собою. Обирається лише лінія на централізовану державу; стираються національні й регіональні особливості (зневажливо про фіноугорські народи — чувашів, мордву), а участь українців у Другій світовій просто викидається.
    Повернутися до тексту
  9. [9] узагальнення
    Це супроводжує потужна міжнародна кампанія: до 80-річчя «перемоги» Росія розвозила виставки світом німецькою, іспанською, англійською, португальською, нав'язуючи свій наратив. Українців, білорусів, грузинів, балтійців там або немає, або показано негативно — як колаборантів. Короткі переклади підручника поширюватимуть через посольства РФ.
    Повернутися до тексту

Джерела

  1. книга Nikolay Koposov (2018) Memory Laws, Memory Wars: The Politics of the Past in Europe and Russia — Cambridge University Press Академічна праця про державну інструменталізацію історії та «закони про пам'ять» у Європі й Росії (Cambridge UP, 2018; ISBN 978-1108419727). Незалежне підкріплення тези про історію як інструмент російської політики.