Як «Русь» стала «Росією»

Міф

У співрозмовника автора питання сформульоване прямо: чому Московське царство вирішило, що Україна, а конкретно Київ, — це його частина^[1]? За цим побутовим формулюванням стоїть стрижневий кремлівський міф: Росія нібито є природним продовженням Київської Русі, тож Київ — «мати міст російських», а українці й росіяни — «один народ». Якщо це так, то й окрема українська історія — непорозуміння.

Назва, а не держава

Слабке місце міфу — у плутанні назви з державою. Те, що сучасна Росія носить ім’я, похідне від «Русі», не робить її спадкоємицею Русі — так само як назва не переноситься разом із втікачем, що її вимовляє.

Механізм цього перенесення цілком конкретний. Після монгольської навали київський митрополит разом зі своїм оточенням переніс осідок із Києва на територію Володимиро-Суздальського князівства^[2] — історично це сталося близько 1299 року за митрополита Максима. Церква була тоді головним носієм «руської» ідентичності, а вся переписка Київської митрополії з Константинополем велася грецькою. А грецький відповідник слова «Русь» — саме Ῥωσία, тобто «Росія»^[3]. Назва, що від початку стосувалася київських, тобто українських земель, разом із митрополією поступово поширилася на Залісся — Володимиро-Суздальське, Тверське, Московське князівства, — і згодом тамтешні правителі стали називати так себе^[4].

Як «Русь» потрапила в московський титул

Привласнення назви не було одномоментним — воно розтяглося на століття й ішло через титулатуру правителів. Уперше «князем Русі» себе вписав Іван III у другій половині XV століття^[5]. Підстава була не фактична, а легендарна: на той час історична Русь (сучасні українські й білоруські землі) входила до складу Великого князівства Литовського, але Москва претендувала на ці території, спираючись на переказ, що всі тутешні князі — нащадки Рюрика^[5].

Далі назва закріплювалася крок за кроком: Іван IV (Грозний) коронувався як «цар всея Русі», у титулі Олексія Михайловича з’явилася вже грецька за походженням форма «цар Росії», а в 1721 році Петро I прийняв титул всеросійського імператора — і держава офіційно стала Російською імперією^[6]. Тобто «Росія» як самоназва Москви — це не давня тяглість від Києва, а пізній політичний конструкт, що остаточно оформився аж на початку XVIII століття.

Титул як претензія, а не дзеркало

Окремо варто розрізняти титул і реальність. Титулатуру виписували при дворі правителя — це формула, з якою до нього мали звертатися; вона фіксувала не стільки наявні володіння, скільки претензії й побажання. Коли в титулі Івана III наприкінці XV століття з’явилося «князь всія Русі», це було не відображення дійсності, а територіальна претензія на руські землі, що тоді входили до Великого князівства Литовського, — заявлена під час війни за Смоленщину^[10]. Показово, що Києва в переліку «руських» міст титулу не було аж до листа 1490 року: спершу «Русь» була, а Києва в ній — ні.

Тут пролягає межа між профаном і фахівцем: профан бачить у джерелі напис «цар всія Русі» й вірить йому буквально; історик, що проаналізував сотні таких формул, розпізнає в ньому дипломатичну претензію. А сама елінізована форма «Росія» закріпилася ще пізніше — за Олексія Михайловича в другій половині XVII століття, і то під впливом києво-могилянських книжників: за реформ патріарха Нікона церковні тексти звіряли за грецьким зразком, а взірець брали з України, де був тодішній центр науки. «Високий штиль» вимагав писати по-грецькому — «Росія»^[10].

Чому Москва вписує Русь у свою історію

Чому ж Москва послідовно подає історію Русі як «свою»? Тут діє методологічна підміна. Історію кожної країни прийнято писати в межах кордонів наявної держави: від розселення давніх людей на цій території й далі. Російська ж історіографія цей принцип порушує — вписує територію сучасної України й анексованого Криму у власну історію, починаючи мало не від неандертальців^[7].

Корінь — у походженні цієї традиції. Осмислення власної історії почалося в Росії в середині XVIII століття (від Татищева), коли Київ і українські землі були в складі імперії, — тож описувати Україну як частину Росії тоді здавалося природним. Цей погляд продовжили Карамзін, Соловйов, Ключевський. Після розпаду імперії та СРСР належало переписати історію за новими кордонами, виключивши українські сюжети, — і саме це обстоювала петербурзька школа. Але перемогла московська, спадкоємиця імперської традиції, яку зрештою підтримав Путін^[8]. Як цей імперський проєкт вибудовувався навколо спадку Русі від часів Івана III, докладно показує Сергій Плохій у «Загубленому царстві».

Чому цей наратив прижився на Заході

Лишається питання, чому російську версію приймає й західна академія. Причина радше інституційна, ніж наукова. Системно вивчати Східну Європу на Заході почали після Другої світової війни — в університетах Європи й Північної Америки відкривалися відповідні кафедри. Обсаджували їх здебільшого емігранти з колишньої Російської імперії та СРСР — фахові історики, але виховані в імперському погляді, який вони й переносили на нове середовище. Української держави, яка промотувала б власну візію, тоді не існувало, а Радянський Союз сприймався як «Росія»^[9]. Винятки — буквально кілька кафедр україністики (Гарвард, Альберта), що їх свого часу очолили історики українського походження. Тож тривалий час світ дивився на історію Східної Європи очима російських істориків.

Що це значить

Міф про Росію — спадкоємицю Русі тримається на одному слові, яке навмисно не розрізняють у двох значеннях: «Русь» як реальна держава з центром у Києві (яка справді існувала) і «Росія» як назва, що її Москва перебрала через грецьку церковну традицію та власну титулатуру. Перше — історія українських земель; друге — історія того, як цю історію згодом присвоїли. Спадкоємність назви — не спадкоємність держави: інакше довелося б визнати спадкоємцем Русі й кожного, хто колись писав це слово грецькою.