Російсько-українська війна 2014

Початок агресії

Російська агресія проти України почалася у 2014 році, попри те, що нейтральний статус країни був закріплений у її законодавстві. У серпні 2014 року відбулося вторгнення диверсійно-розвідувальних і ротно-батальйонних груп російської армії на територію України.

Крим: «референдум» чи окупація

Стрижневий міф цієї війни — нібито Крим «сам обрав» Росію на референдумі. Факти кажуть інше. Анексія Криму незаконна — це не оцінка однієї зі сторін, а кваліфікація Генеральної Асамблеї ООН (резолюція 68/262 від 27 березня 2014 року), а сама окупація почалася в ніч з 26 на 27 лютого 2014-го^[6]. Жодного референдуму за міжнародним правом не проводилося: те, що влаштували під військовою окупацією 16 березня 2014 року, — це опитування, яке, за словами автора, «можна провести й у себе в під’їзді». А посилання на те, що «жителі раді», нічого не доводить: в умовах окупації людина не говорить вільно — за інакше сказане можна втратити все, як свого часу кримські татари^[7].

Не спрацьовує й «конституційний» доказ «волі народу» — нібито «народ Криму» реалізував право на самовизначення, гарантоване Статутом ООН. Сам цей суб’єкт — юридична фікція. Дрібниця звертає увагу на самі кримські конституції: у Конституції Республіки Крим 1992 року справді запровадили юридичну новацію — поняття «народ Криму», — але вже чинна Конституція Автономної Республіки Крим 1998 року цю статтю вилучила, «бо такого народу не було, немає і бути не може»^[25]. Пропаганда посилається на редакцію 1992 року, «забуваючи», що діє конституція 1998-го, де жодного «народу Криму» немає; обидва тексти у відкритому доступі на сайті Верховної Ради України, і їх можна звірити самому^[26]. Тобто станом на 2014 рік не існувало навіть конституційно окресленого «народу Криму», від імені якого можна було б проводити «референдум про самовизначення». Докладніше про юридичну нікчемність цього «референдуму» — у статті «Передача Криму 1954».

Не витримує критики й теза «Україна сама віддала Крим, бо не воювала». Причина була не в «небажанні», а в обставинах: на початку 2014 року бракувало керівництва й чітких наказів (з місць ішли вказівки «не стріляти, ще не розібралися»), український гарнізон у Криму налічував менш як 10 тисяч — здебільшого місцевих призовників, частина яких перейшла на бік РФ, — проти приблизно 20 тисяч російських військових у Севастополі та «зелених чоловічків»^[8]. Повномасштабний бій у містах коштував би величезних жертв серед цивільних, тож війська вивели саме щоб цього не допустити. Вимушений відступ — не згода.

Дата на власній медалі: 20 лютого 2014-го

Найпереконливіший доказ спланованості дала сама Росія — своєю нагородою. У диспуті з прихильником версії про «громадянську війну» Дрібниця пропонує співрозмовнику перевірити відомчу медаль Міноборони РФ «За возвращение Крыма»: її засновано 21 березня 2014 року наказом міністра оборони №160, а на реверсі викарбувано дати кампанії — «20.02.2014 – 18.03.2014»^[28]. Ключова тут дата початку: 20 лютого 2014 року. Тобто, за офіційним відліком самої російської армії, операція з «повернення» Криму почалася 20 лютого — коли президентом України ще був Янукович (він утік із Києва аж у ніч проти 22 лютого, а Верховна Рада ухвалила рішення про його усунення 22 лютого). Наративу про «реакцію на державний переворот» суперечить власна медаль агресора: операція стартувала до будь-якого «перевороту». Показово, що коли на цю невідповідність звернули увагу, Міністерство оборони РФ спішно прибрало фото медалі й первісний прес-реліз зі свого сайту. Дата 20 лютого узгоджується й із загальновідомою хронологією — захопленням будівель кримського парламенту та Ради міністрів у ніч з 26 на 27 лютого^[6] передувала прихована фаза, офіційно зафіксована на металі самою Росією.

Геополітичний привід — і його абсурдність

Один з основних російських тезисів — нібито «геополітичне протистояння США і Росії» автоматично виправдовує військові дії на території третьої країни^[1]. У відеодиспуті Дрібниця ставить очевидне запитання: якщо це справді спір між Москвою і Вашингтоном, чому він має «розбиратися» саме на території України? Це питання не отримує жодної змістовної відповіді^[2].

Резолюція ООН 3314: жодні «терміни» не виправдовують агресію

Той самий тип «пояснень» — мовляв, є «вагомі геополітичні причини» чи інші обставини, що робили захоплення Криму виправданим, — має чітку юридичну відповідь. У диспуті 2026 року з проросійським співрозмовником Дрібниця відсилає його до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) «Визначення агресії» (14 грудня 1974 року): її стаття 3 перелічує дії, що становлять акт агресії — зокрема вторгнення й анексію чужої території із застосуванням сили, — а стаття 5 прямо встановлює, що жодні міркування (політичні, економічні, воєнні чи будь-які інші) не можуть слугувати виправданням агресії, а сама агресивна війна є злочином проти міжнародного миру^[27]. Іншими словами, які б «терміни» й приводи не вигадувала російська сторона для окупації та анексії Криму, з погляду міжнародного права це лишається агресією — а спроба її обґрунтувати є, за словами історика, лише виправданням агресії.

Проєкт «Новоросія»

Володимир Путін намагався реалізувати проєкт «Новоросія» — штучне об’єднання південно-східних регіонів України у квазі-державне утворення під контролем Кремля. Реальною спробою були «народні республіки»: Харківська, Запорізька, Одеська. Жодна з них не утрималася — місцеве населення не підтримало проєкт, і за межі ОРДЛО «Новоросія» так і не вийшла. У відео Дрібниця прямо називає це провалом^[3].

«Русский Донбас» — анахронізм

Окремий стрижень виправдань — нібито Донбас «споконвіку російський». Це анахронізм одразу у двох вимірах. По-перше, сама назва «Донбас» — промислова, не етнічна: це Донецький вугільно-промисловий басейн, що почав формуватися лише на початку XIX століття^[12]. Як уточнює історикиня Надія Темірова, сам термін з’явився в першій третині XIX століття — його ввів гірничий інженер Євграф Ковалевський (до речі, з українським корінням) як скорочення від «Донецький кам’яновугільний басейн»^[16]. Тобто це геолого-промислова категорія, а не назва «ісконно русской землі».

А сам індустріальний Донбас був міжнародним проєктом. Перші поклади у промислових масштабах почали розробляти лише в другій половині XIX століття: 1869 року валлієць Джон Юз заснував металургійний завод і селище Юзівку — теперішній Донецьк. На 1900 рік у межах Донецької й Луганської областей працювало вже 13 металургійних заводів, а Донбас давав понад 90% загальноросійського видобутку вугілля^[19]. Індустріальний Донбас, на який спирається образ «русского Донбасса», постав наприкінці XIX століття як міжнародний промисловий проєкт у складі імперії — а не як «питомо російська» земля.

По-друге, до XIX століття сталих кордонів тут просто не було. Південним рубежем Московського царства у XVII столітті була Бєлгородська засічна лінія (споруджувана від 1630-х років) — оборонна смуга проти набігів Кримського ханства; Бєлгород був найпівденнішою лінією Московії^[13]. Степ за нею був нічийною, нікому до пуття не підконтрольною територією: туди доходили й козацькі шаблі, але «російським» він від цього не ставав^[14]. За часів Богдана Хмельницького (від 1648 року) сюди доходили козацькі зимовники; а належність села визначалася не лінією на мапі, а тим, кому воно платило данину — гетьманові чи московському цареві^[15]. Кордони в сучасному розумінні — з прикордонниками й колючим дротом — почали формуватися лише у XIX столітті^[14]. Отож проєктувати теперішні етнополітичні категорії на XVII століття — методологічна підміна, на якій і тримається міф.

По-третє, заселяли цей степ не «росіяни взагалі», а передусім козаки. Як показує Темірова, кріпацька Московія не мала вільного населення для небезпечного прикордоння, тож на сторожову службу брали козаків; саме козаки з сім’ями будували й залюднювали перші міста-фортеці на півночі регіону (зокрема сучасний Слов’янськ, 1676 рік), що охороняли соляні промисли^[17]. Ще промовистіша південна частина: до руйнування Запорізької Січі 1775 року приазовські терени належали до Кальміуської паланки Війська Запорозького — адміністративної одиниці козацької держави. І лише після скасування паланки, у 1779 році, сюди привели близько 30 тисяч виселених із Криму греків, а в першій чверті XIX століття регіон охопила німецька (менонітська) колонізація — усе це вже в межах імперської політики заміщення населення, а не «споконвічної російськості»^[18]. Інакше кажучи, до приходу імперії Донбас був козацьким степом, а не «російською землею».

Контекст військової теорії

У відеодиспуті автор спирається на класика військової теорії — прусського генерала Карла фон Клаузевіца (XIX століття). Один з ключових принципів Клаузевіца: агресор завжди представляє себе миролюбним. Це не риторичний прийом, а функціональна вимога. Агресору вигідно, щоб жертва не чинила збройного опору — тому він завжди закликає «домовитися», «зупинити кровопролиття», «знайти компроміс» — на своїх умовах.

Цей принцип допомагає правильно інтерпретувати кремлівські заклики до «миру» в Україні починаючи з 2014 року: це не пошук компромісу, а тактичний хід для закріплення вже захоплених територій.

«Війни немає — є мобілізація»

Похідний від цього прийом заперечення — теза «у вас немає війни, у вас є мобілізація». У відеодиспуті автор показує її неспроможність: мобілізація — один з елементів війни, і та обставина, що війну формально не оголосили, нічого не змінює^[4]. Це підтверджує й історія самої Росії. За останні сто років вона оголошувала мобілізацію тричі: у 1914 році, з чого почалася Перша світова війна; у 1941-му, коли Сталін оголосив мобілізацію проти Німеччини (радянська «Велика Вітчизняна»); і в 2022-му. Перші два рази обернулися світовими війнами^[5].

«Загроза НАТО» — риторика, вигадана 2007 року

Теза про «оборонну» війну Росії проти НАТО не витримує елементарної хронології. І Україна, і сама Росія були учасницями натовської програми «Партнерство заради миру»: Україна приєдналася до неї в лютому 1994 року, Росія — у червні того ж таки 1994-го. Тобто роками обидві країни співпрацювали з Альянсом в одному й тому самому форматі, і про жодні «загрози» з боку НАТО в Москві не йшлося.

Як зауважує Дрібниця, риторика «натовської небезпеки» трималася «до пори до часу», а переломом стала Мюнхенська промова Путіна 10 лютого 2007 року — саме тоді, за словами історика, ідею «загрози» фактично «вигадав товариш Путін»^[23]. Іншими словами, «загроза НАТО» — не причина війни, а сконструйований заднім числом привід: до 2007 року навіть сам Кремль не бачив в Альянсі ворога.

Лояльність силового блоку: усне твердження історика

Окремо Дрібниця висуває сильне твердження про кадрову залежність українського силового блоку від Москви: мовляв, за Кравчука, Кучми і Януковича керівники СБУ, Генштабу й вищого командування були громадянами Росії, яким Янукович особисто — вже як президент — надавав громадянство України, щоб мати «під боком доброго сусіда»^[24].

Це слід читати саме як усну оцінку історика, а не як документально встановлений факт: у такому узагальненому вигляді (для всіх трьох президентів) теза не підтверджується. За часів Януковича очільники СБУ (Валерій Хорошковський, Ігор Калінін, Олександр Якименко) обіймали посади як громадяни України — хоча щодо Якименка справді лунали публічні звинувачення в російському громадянстві та у проникненні ФСБ до українських спецслужб. Тобто твердження вказує на реальну проблему проросійських впливів у силовому блоці часів Януковича, але наведене Дрібницею узагальнення виходить за межі задокументованого.

Чому Росія напала: реваншизм, а не НАТО

Окреме питання — справжня причина вторгнення. За аналізом історика Сергія Громенка, це не «розширення НАТО», а імперський реваншизм — реванш за поразки 1990-х, коли Росія не змогла відібрати Крим лише через внутрішні негаразди (конституційна криза 1993 року, війна в Чечні)^[11]. Моделлю стала російсько-грузинська війна 2008 року: захопивши Південну Осетію й Абхазію, Росія попри економічний провал політично згуртувалася, а рейтинги Путіна злетіли; ту саму схему повторили для Криму 2014-го, плани щодо якого існували щонайменше з 2008 року^[9].

Звідси й важливий висновок: це не лише війна Путіна. За опитуваннями, 60–67 % росіян її підтримують і вважають, що ведуть війну із Заходом, а Україну не сприймають як суб’єкт; меншість (близько 15–25 %) вимагає продовження як «священної війни»^[10]. Особиста відповідальність Путіна беззаперечна, але зводити все лише до нього — хибно: імперська влада століттями заважала Росії дозріти до політичної нації, і сучасна Росія, за Громенком, нагадує переможену, але не переосмислену Німеччину після Першої світової війни^[11].

Чому саме Крим: травма російської свідомості

Окремо Громенко пояснює, чому реваншизм фіксується саме на Криму. Причина не лише військова чи економічна, а й «травматична». Без Криму в російській історії де-факто немає античності й раннього середньовіччя — лишається глибока периферія. Уся «велика» давня історія — еллінські поліси, римсько-візантійська спадщина — географічно зосереджена в Криму, а не в корінній Росії. Тому щоразу, коли Росія заволодіває Кримом — наприкінці XVIII століття, на початку XX чи тепер у XXI, — це «гріє» національну гордість «великого росіянина»^[20].

До цього додається міф про Севастополь. Останні півтора століття місто подають як «місто російської слави», хоча історично росіяни зазнали там важких поразок — і в Кримську війну, і в Другу світову. Громенко називає це парадоксом колективної психіатрії: реальні поразки міф не руйнують, а навпаки живлять^[21]. Тобто Крим потрібен Кремлю не як територія, а як символічний фундамент імперської ідентичності — звідси й негайність анексії 2014 року.

Показово, що стратегічну невіддільність Криму від України усвідомлювали й самі українські державники — задовго до 2014 року. Гетьман Павло Скоропадський ще 1919-го писав, що Україна не може існувати без Криму: це «тулуб без ніг», бо хто б не володів півостровом, він загрожуватиме Україні і в Приазов’ї, і в Одесі, а повноцінно розвивати південь без українського Криму неможливо^[22]. Переговори уряду Скоропадського з кримським і кубанським краями 1918 року — окремий сюжет, якому Громенко присвятив монографію.

Що це значить для історії

Російсько-українська війна 2014 року стала першою з 1945 року спробою силового перерозподілу кордонів у Європі. Її повномасштабне продовження у 2022 році підтвердило, що проєкт «Новоросія» не зник, а тимчасово відклався.