Хто «заснував» українські міста: розбір міфу

Міф про «міста-подарунки»

У проросійських петиціях і коментарях регулярно циркулює той самий список: Херсон «заснований Катериною у 1778-му», Миколаїв — «у 1789-му», Одеса — «у 1794-му», Донецьк — «Олександром ІІ у 1869-му», Сімферополь, Севастополь, Маріуполь, Кривий Ріг, Запоріжжя — теж нібито імператорські творіння^[1]. Висновок, який має зробити читач: міста — «подарунок» Росії, а отже, і претензії на них законні.

Схема працює лише доти, доки не відкрити самі документи, на які вона посилається. Зробімо це.

Міста не народжуються з указів

Головна методологічна помилка міфу — уявлення, що місто виникає в момент підписання паперу. Міста виникають на перетині торговельних шляхів, біля переправ і гаваней — і поселення на місцях «заснованих імператрицями» міст існували задовго до указів^[4].

Найстаріші міста України взагалі не потребують коментаря: Київ, Чернігів, Переяслав літопис фіксує ще на початку X століття — у договорі Олега з греками 907 року Чернігів названо серед міст, яким Візантія платить данину^[2]. Це за вісім із половиною століть до Катерини ІІ.

Показово, що ті самі петиції змушені пояснювати і Київ: мовляв, за «Вічним миром» 1686 року він був «навічно викуплений» Росією в Речі Посполитої за 146 тисяч рублів^[3]. Факт компенсації реальний — Московія справді доплатила Речі Посполитій 146 тисяч рублів за відмову від претензій на Київ. Але зверніть увагу на логіку: якщо місто довелося «купувати», то воно точно існувало до покупця — і аргумент «ми заснували» непомітно перетворюється на «ми придбали». Про те, як українські землі насправді переходили з рук у руки, — у статті про литовсько-польську добу.

Одеса: указ, у якому немає Одеси

Флагман міфу — «Катерина заснувала Одесу 1794 року». Відкриймо рескрипт Катерини ІІ від 27 травня 1794 року: у ньому наказано збудувати «військову гавань купно з купецькою пристанню» — у Хаджибеї. Слова «Одеса» в документі немає взагалі^[5]. Поселення Хаджибей (Качибей) відоме з 1415 року — воно згадується в Яна Длугоша, за 379 років до рескрипту. Назва «Одеса» з’являється в документах лише з січня 1795 року — як данина античній моді на «грецькі» імена (про неї нижче).

Тобто навіть у власне імперській оптиці «заснування Одеси» — це рішення розбудувати порт у давно наявному поселенні і згодом його перейменувати.

Донецьк: не Олександр ІІ, а валлієць Джон Х’юз

З Донецьком у петиціях виходить особливо незручно: його «засновником» призначили імператора Олександра ІІ. Насправді місто виникло як Юзівка — селище при металургійному заводі, який 1869 року почав будувати валлійський інженер Джон Х’юз (John Hughes)^[6]. Х’юз викупив концесію в князя Кочубея за 24 тисячі фунтів, заснував «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва», запустив першу домну 1871 року — і саме від його прізвища місто називалося Юзівкою до 1924 року. Британський капітал і українське вугілля — така генеалогія «російського» Донецька.

Південь і Крим: перейменувати — не значить заснувати

Південноукраїнські та кримські міста — улюблена частина списку, і найоманливіша. Кримські міста існували століттями до російської анексії 1783 року: Севастополь закладено біля кримськотатарського села Ахтіар (Ак’яр), відомого з османських реєстрів 1680-х, і до 1826 року місто саме офіційно звалося Ахтіар; Сімферополь виріс поруч з Ак-Мечеттю — резиденцією калги, другої особи Кримського ханства^[8].

Звідки ж «грецькі» імена? Це політична програма: «грецький проект» Катерини ІІ і Потьомкіна — план відновити Візантійську імперію під російським протекторатом із онуком імператриці Костянтином на константинопольському троні. Під цю ідеологію новоприєднані й перейменовані міста півдня отримували назви «на грецький манер»: Херсон (на честь античного Херсонеса), Севастополь, Сімферополь, Маріуполь, Євпаторія, Одеса — за античним Одессосом^[8]. Перейменування — інструмент привласнення: грецька вивіска мала стерти кримськотатарський, козацький і багатоетнічний ландшафт, який тут реально існував, — а південь України заселяли й розбудовували українці, греки, болгари та інші громади, а не «імператриця особисто»^[7].

Навіть там, де датою «заснування» називають імперський документ, історія складніша. Кривий Ріг уперше офіційно згадано 1775 року — але як поштову станцію, влаштовану за ордером кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського: козацька, а не імператорська ініціатива, а поселення документується вже з 1761 року. Запоріжжя веде відлік від Олександрівської фортеці 1770 року — військового укріплення Дніпровської лінії, яке стало повітовим містом лише 1806-го; а поруч століттями існували козацькі січі й слободи.

Львів: місто, яке збудував руський князь

Список «міст-подарунків» стосується півдня і сходу — але той самий колоніальний рефлекс поширюють і на захід України, ставлячи питання в лоб: «а чий, власне, Львів?». Відповідь проста і задокументована: Львів збудував руський князь Данило Романович — той, кого 1253 року короновано королем Русі, — і назвав місто на честь свого сина Лева^[9]. Перша писемна згадка Львова — під 1256 роком у Галицько-Волинському літописі (опис пожежі в Холмі, заграву якої було видно аж зі Львова). Близько 1272 року Лев Данилович переніс сюди столицю свого князівства.

Це руйнує міф із протилежного боку: Львів заснував руський володар за пів тисячоліття до того, як ці землі взагалі потрапили в орбіту Москви (австрійська, а тоді радянська доба — то вже XVIII—XX століття). Жоден російський цар до заснування Львова стосунку не має — місто старше за саму Московську державу.

Що це значить

Міф про «міста-подарунки» — це колоніальна оптика в чистому вигляді: історія землі починається з моменту, коли на неї ступила імперія, а все, що було до того — хани, козаки, греки, литовська й польська доба, — оголошується неіснуючим. Рескрипт без слова «Одеса», валлієць Х’юз замість Олександра ІІ, Ахтіар під «Севастополем» і Калнишевський за «катерининським» Кривим Рогом — кожен конкретний випадок показує той самий механізм: імперія перейменовує і привласнює, а потім видає це за творення. Як цей механізм працює в масштабі всієї країни — читайте в розборі Чи була Україна колонією Росії та про передачу Криму 1954 року.