Чи була Україна колонією Росії

Міф

«Покажіть колонії» — типове заперечення: мовляв, у Британії були заморські колонії, флот, Ост-Індська компанія, а в Росії нічого такого не було, отже й колоніалізму не було, і Україна ніяка не колонія. Аргумент звучить переконливо, бо спирається на звичний образ імперії — кораблі, океан, заморські володіння.

Колоніалізм буває політичним, а не лише економічним

Слабке місце цього аргументу — у припущенні, що колоніалізм завжди економічний і завжди морський. Насправді він може бути й політичним. Британська імперія була економічною й морською: її логіка — екстракція ресурсів із колоній на користь метрополії (Індію називали «перлиною в короні»). Натомість континентальні політичні імперії — російська, німецька, італійська — діяли інакше: пріоритетом була не вигода, а слава, престиж і панування^[1].

Росія ніколи не була передусім економічною потугою — вона була політичною. Тому «класичні» лекала морсько-економічних імперій до неї не пасують, і саме через це Захід її хибно оцінює, намагаючись стримати суто економічними важелями^[2]. Показово, що колоніальний характер цих відносин визнавали й самі російські імперці: Україну прямо називали «Східною Індією» Росії — тобто тим, чим Індія була для Британії^[2].

«Русский мир» як імперський інструмент

Сучасне продовження цієї імперської логіки — концепт «русского мира». По суті це модернізована тріада міністра Уварова («самодержавство, православ’я, народність»): у її основі — російська мова, «спільна культура» й керована «спільна історична пам’ять»^[3]. Невипадково створений 2007 року фонд «Русский мир» очолює В’ячеслав Ніконов — онук Молотова: спадковість радянських і сучасних російських еліт нікуди не зникла^[3].

Ключовий елемент цієї «спільної пам’яті» — культ «Великої Перемоги»: ретельно викоханий символічний капітал, зручний і для впливу на пострадянському просторі, і для того, щоб нагадувати західним партнерам «ми ж перемогли нацизм». Навіть низову ініціативу «Безсмертного полку» (2012) Кремль кооптував і вихолостив у державне «победобесие»^[5]. Докладніше про механіку цього культу — у статті «Культ “Великої Перемоги”».

Ієрархія замість рівності

Колоніальний характер видно й зсередини. У СРСР діяла ієрархія етнічностей: росіяни — «перші серед рівних», українці — «молодші брати» (від 1954 року), далі решта народів за щаблями; етнічність була політизована й фіксувалася «п’ятою графою» в паспорті^[4]. Україна відмовилася від цієї моделі 1991 року, ставши на шлях громадянської, а не етнічної нації.

Не «квазідержава»: УРСР в ООН

Колоніальну тезу часто доводять до краю запереченням самої державності: мовляв, УРСР була не державою, а «квазідержавою» без суб’єктності. Але міжнародне право свідчить інакше. Радянська Україна була членом-засновником ООН — однією з 51 держави, що 1945 року підписали Статут^[14]. Москва домоглася для СРСР фактично трьох голосів у Генеральній Асамблеї: окремо голосували СРСР, УРСР і Білоруська РСР, і союзники по антигітлерівській коаліції на цей компроміс пристали^[15]. Підпис представника УРСР Дмитра Мануїльського стоїть під Статутом ООН — він очолював українську делегацію на конференції в Сан-Франциско й головував у її Першому комітеті, що готував преамбулу й перший розділ Статуту^[16].

Більше того, УРСР навіть обиралася непостійним членом Ради Безпеки — на дворічний термін 1948–1949 років (у відео дату названо невпевнено, «46–47, можу помилятися», — насправді 1948–49)^[17]. Звісно, реальні рішення ухвалювали в Москві, а не в Києві, і це були голоси під радянським контролем. Але сам факт, що Кремль свідомо виборював для України окреме представництво в ООН, руйнує тезу «це взагалі не держава»: колонію не висувають у Раду Безпеки. Радянська Україна була суб’єктом, чию суб’єктність метрополія водночас визнавала на папері й вихолощувала на ділі — що цілком вписується в логіку політичного, а не економічного колоніалізму.

Міф про «насильницьку українізацію»

Колоніальну оптику добре видно й на одному з найживучіших російських наративів — про «насильницьку українізацію» 1920-х років, нібито утиски російськомовних. Академік Лариса Якубова показує підміну: русифікація завжди подавалася як благо — долучення до «вищої» культури, — а от звичайну вимогу знати мову місцевого населення для державних і керівних посад (коренізацію, що діяла не лише в Україні, а й у селах та національних районах) оголосили «насильством»^[6]. Насправді це «насильство» — не репресії, а обурення колонізатора, якому вперше довелося вчити мову тих, ким він звик керувати.

Імперія через завоювання, а не оборону

Колоніальну тезу любить заперечувати ще один наратив — дзеркальний: мовляв, Росія нікого не загарбувала, це «на неї постійно нападали». Тут корисно спершу спитати, що взагалі вважати «Росією» і від якого моменту, — і одразу видно, що ця держава будувалася не обороною, а послідовним поглинанням сусідів. Московське князівство підім’яло під себе Твер і Рязань; 1471 року військо Івана III розбило під Шелонню Новгородську республіку — окрему незалежну державу, — а 1478-го скасувало віче й остаточно її анексувало^[7]. Далі — близько 80 років московсько-литовських воєн, у яких Москва відбирала землі давньої Русі, а за Івана IV — захоплення Казанського (1552) й Астраханського (1556) ханств^[7].

Та сама логіка діяла й у XX столітті: 1939 року СРСР разом із нацистською Німеччиною поділив Польщу, потім спробував підкорити Фінляндію, анексував Литву, Латвію й Естонію (1940) і відібрав Бессарабію в Румунії^[8]. Тобто переважна більшість воєн між Росією та сусідами — не оборона, а напад з боку Москви, Російської імперії, СРСР і нинішньої РФ^[8]. «Постійні напади на Росію» — це той самий перевернутий шаблон, що й «Росія не мала колоній»: загарбник зображає себе жертвою.

Звідси й корисна рамка для нинішньої війни — «недорозпад імперії». Дрібниця описує сучасну Російську Федерацію як імперію, що не завершила свого розпаду: Російська імперія розпалася на початку XX століття, СРСР — наприкінці, а РФ лишилася «недорозпалою» — і війна проти України є по суті третім витком цього розпаду (1917 → 1991 → тепер)^[28]. У такій оптиці колоніальна теза стає логічним наслідком, а не метафорою: держава, яка століттями приростала завоюванням сусідів і яка досі не визнає України окремою, поводиться не як національна держава в межах своїх кордонів, а як імперія, що силою втримує колонізовану периферію.

Депортація як метод утримання

Якщо колоніалізм Росії був політичним, то його робочим інструментом була не торгівля, а депортація. Як показує історик Сергій Громенко, вся історія російської державності — це історія примусового переселення непокірних: вона починається з того самого завоювання Новгорода в 1470-х, після якого новгородців розселили по Москві й асимілювали, а вцілілих за століття «добив» Іван Грозний^[9]. Депортації супроводжували кожне розширення імперії.

Найвиразніше це видно на Криму. Ще до анексії півострова, 1778 року, Катерина II руками Суворова виселила з Криму на материк близько 31 тисячі християн — греків і вірмен — переважно на територію майбутнього Маріуполя; кримське ханство було анексоване 1783 року^[10]. (У відео названо округлено «33 тисячі»; документована цифра — близько 31 тисячі, переселенням опікувався митрополит Ігнатій.) Кульмінація цієї логіки — депортація кримськотатарського народу, що почалася 18 травня 1944 року: за лічені дні вивезено близько 200 тисяч осіб (документований облік НКВС — близько 191 тисячі)^[11]. Депортація — не ексцес окремого режиму, а спосіб, у який метрополія століттями втримувала колонізовані землі.

Крим: не «ісконно русскій», а анексований 1783-го

Окремий вузол колоніальної міфології — теза, нібито Крим «завжди був російським». Хронологія самого півострова її руйнує. Ще у VIII столітті до н. е. на узбережжі осідали грецькі переселенці — на місці теперішніх Севастополя й Керчі, поряд із племенами таврів^[18]. Згодом південь Криму став частиною Візантії, а Херсонес лишався візантійським містом^[19] — тяглість, у якій Москви немає й близько.

Після розпаду західної частини монгольської імперії (Улусу Джучі) в середині XV століття постало Кримське ханство на чолі з династією Ґереїв; воно проіснувало до 1783 року, перебуваючи в залежності від Османської імперії, а ханів обирали на курултаї й затверджував османський султан^[20]. Економічно ханство трималося на работоргівлі: найбільшим невільничим ринком була Кафа (нинішня Феодосія), підпорядкована напряму Османам, а набіги сягали аж до Москви — як-от похід 1571 року^[21].

Показовий і характер відносин ханства з Москвою. До часів Петра I Москва платила Кримському ханству «поминки» — фактично данину, щоб уникнути набігів (останні «поминки» Петро відправив до Бахчисарая 1721 року, коли вже перейменував Московське царство на імперію)^[22]. Тобто не Крим був провінцією Москви, а навпаки — Москва століттями відкуповувалася від кримських ханів. А 1648 року хан Іслям-Ґерай став першим союзником Богдана Хмельницького на початку Козацької революції^[22].

Під владу Росії Крим потрапив лише 1783 року: після двох виграних Катериною II російсько-турецьких воєн останнього хана викликали до Петербурга, ханство ліквідували, а його землі стали Таврійською губернією^[23]. Це й була анексія — рівно за тією самою логікою політичного колоніалізму, що й решта імперських приєднань.

Що Крим не був «російським за визначенням», видно і з 1917 року: після розпаду імперії кримські татари скликали курултай і проголосили Кримську Народну Республіку на чолі з директорією, яку очолив молодий муфтій Номан Челебіджіхан — автор кримськотатарського гімну^[24]. Більшовики, прийшовши до влади, розпустили курултай і 23 лютого 1918 року розстріляли Челебіджіхана, а тіло скинули в море під Севастополем^[25]. Як і деінде, метрополія втримувала Крим не правом давності, а збройним придушенням чужої державності — спершу кримськотатарської, згодом української.

Зворотний бік: український Зелений клин

Є й дзеркальний бік колонізації суходолом — українські переселенці на околицях імперії. За Столипінською аграрною реформою, що набрала обертів від 1906 року, українці масово осідали на Далекому Сході й у Забайкаллі — землях, які дістали назву Зелений клин, — а також у Північному Казахстані й Оренбуржжі — Сірому клину^[12]. Це теж частина імперської історії: селян рухали на нові землі в межах єдиної держави, і там виростали компактні українські громади. Цей світ закарбував письменник Іван Багряний у романі «Тигролови» (1944), дія якого відбувається саме на Зеленому клину — щоправда, вже за радянської доби, серед утікачів від сталінських репресій, а не за часів імперії^[13].

Ще ближчий приклад — Східна Слобожанщина, землі сучасної Курщини, зокрема Суджа. До середини XVII століття це була прикордонна пустка, яку спустошували татарські набіги; під московський контроль вона потрапила за царя Олексія Михайловича, а залюднили її в добу Руїни — українські козаки й селяни, що тікали від воєн на Наддніпрянщині. Заселяли їх не випадково: це була Московська оборонна лінія проти Криму, і Москві потрібне було населення, щоб утримувати залоги, а власного вільного люду через кріпацтво вона не мала^[26]. Тому осіле населення тут довго лишалося переважно українським: за переписом частка українців («малоросів») у сільському населенні Суджанщини перевищувала 60%, і спершу ці землі входили навіть до Київської губернії; «російською» Суджанщина стала вже наприкінці XVIII століття, коли її приписали до новоутвореної Курської губернії з російською більшістю^[27]. (У відео Дрібниця датує перепис «кінцем XVIII століття» — українську більшість Суджанщини документує насамперед перший загальний перепис 1897 року, за яким українською мовою в самому місті Суджа говорило близько 61% населення.) Тобто й тут метрополія заселяла свою «оборонну околицю» руками українців — а згодом адміністративним переписуванням губерній перетворила їхню землю на «ісконно російську».

Кубань показує ще складнішу роль таких переселенців. 1792 року російська влада оселила на правому березі Кубані Чорноморське козацьке військо, сформоване переважно з колишніх запорожців, і доручила йому обороняти імперський кордон та брати участь у Кавказьких походах. У 1860-х, після вигнання корінних черкесів із Закубання, там поставали нові станиці Кубанського війська. Отже, українська мовна спадщина Кубані й балачка реальні, але вони виникли в суперечливому контексті: колишні піддані колонізованої України самі стали знаряддям російської колонізації Кавказу^[29].

Що це значить

Питання «чи були колонії» не зводиться до наявності флоту й заморських володінь. Російська імперія колонізувала суходолом і політичними методами — через мову, церкву, ієрархію народів і керовану пам’ять. У цій оптиці Україна справді була колонією — не «Східною Індією» з прянощами, а територією, яку метрополія втримувала заради престижу й панування. «Русский мир» — не культурна ініціатива, а пряме продовження цієї імперської логіки в наші дні.