Українофобія та війна за символи

Українофобія як явище

Парадокс, із якого почалося дослідження: українофобію довго не визнавали як поняття. Якщо русофобія, юдофобія чи полонофобія були відомими дослідницькими напрямами, то стосовно українців багато хто щиро не розумів, що таке явище взагалі існує^[1].

Ключове: українофобія спрямована проти українців як політичної нації, а не лише етнічних. За кордоном вороже ставлення спіткало навіть неетнічних українців — просто через український паспорт. Явище посилилося з приходом Путіна (тиха «зачистка» українських організацій у Росії) і було активно запущене як політтехнологія з 2010 року^[1].

Завдяки серії наукових семінарів «Українофобія як явище та політична технологія» поняття згодом отримало юридичне визначення: воно закріплене в преамбулі Закону 2023 року про засудження російської імперської політики й деколонізацію топонімії^[2].

Законодавча відповідь на символіку

Україна послідовно вибудувала законодавство про символіку: 2015 року в межах декомунізації заборонено символіку комуністичного й нацистського режимів; у травні 2022-го — символіку російського вторгнення; 2023-го — закон про засудження російської імперської політики й деколонізацію топонімії, що регулює перейменування об’єктів, названих із пропагандистською метою на честь Російської імперії, СРСР чи РФ^[3].

Міф про «перевернутий прапор»

Найвідоміша вигадка — нібито «хтось перевернув український прапор». Це неправда: ніхто його не перевертав. Синьо-жовтий (синя смуга згори) — це символіка, затверджена ще під час Української революції 1917–1921 років (УНР, Центральна Рада, Гетьманат). Саме синьо-жовтий варіант прописували проєкти Конституції УНР (Кам’янець-Подільський, 1920; Тарнів, 1921–1923), а Українська національна рада підтвердила його 1949 року^[4]. Плутанину навколо відтінків породили приватні міжвоєнні тлумачення, а не сам прапор.

Символи як мішень ІПСО

Прапор, герб і тризуб давно стали об’єктом російських інформаційно-психологічних операцій. Вони розкручували вже спростовані байки: «герб неправильний — символ диявола, його треба змінити», «гімн депресивний», «прапор подарував Мазепа чи австрійці». Ці вигадки (зокрема з телепрограми «В пошуках істини» 2008 року) охоче підхоплювали «корисні ідіоти», а мета була одна — посіяти сум’яття в українському суспільстві^[5].

Тим часом сам тризуб — пряме спростування міфу про «вигадані» символи. За дослідженнями історика-геральдиста Олега Однороженка, це один із найпростіших гербів у Європі й світі (лише щит і умовний знак, два кольори) саме тому, що його походження — особистий знак Володимира Великого кінця X — початку XI століття. Під час відродження української державності на початку XX століття цей знак узяли на державний герб у незмінному вигляді^[7]. Тобто український символ має пряму тяглість від Київської Русі — нічого «вигаданого».

Не лише символи: технології сепаратизму

Атака на символи — частина ширшого набору технологій. Один із прикладів — штучне «політичне русинство» на Закарпатті, яке створювали як окремий сепаратистський рух, щоб утворити в Україні чергову «гарячу точку» на кшталт Придністров’я чи Карабаху. Завдяки суб’єктивним чинникам 1990–1991 років це вогнище вдалося загасити, але негативні наслідки відчутні досі^[6].

Що це значить

Українські символи — не випадковий набір кольорів і знаків, а тяглість, що сягає Української революції. Тому вони й стали мішенню: підважити прапор, герб чи гімн — означає підважити саму ідею окремої політичної нації. Розпізнавати ці міфи як інструмент українофобії, а не «дискусію про дизайн», — і є спосіб їм не піддатися.