Українофобія та війна за символи

Українофобія як явище

Парадокс, із якого почалося дослідження: українофобію довго не визнавали як поняття. Якщо русофобія, юдофобія чи полонофобія були відомими дослідницькими напрямами, то стосовно українців багато хто щиро не розумів, що таке явище взагалі існує^[1].

Ключове: українофобія спрямована проти українців як політичної нації, а не лише етнічних. За кордоном вороже ставлення спіткало навіть неетнічних українців — просто через український паспорт. Явище посилилося з приходом Путіна (тиха «зачистка» українських організацій у Росії) і було активно запущене як політтехнологія з 2010 року^[1].

Завдяки серії наукових семінарів «Українофобія як явище та політична технологія» поняття згодом отримало юридичне визначення: воно закріплене в преамбулі Закону 2023 року про засудження російської імперської політики й деколонізацію топонімії^[2].

Законодавча відповідь на символіку

Україна послідовно вибудувала законодавство про символіку: 2015 року в межах декомунізації заборонено символіку комуністичного й нацистського режимів; у травні 2022-го — символіку російського вторгнення; 2023-го — закон про засудження російської імперської політики й деколонізацію топонімії, що регулює перейменування об’єктів, названих із пропагандистською метою на честь Російської імперії, СРСР чи РФ^[3].

Міф про «перевернутий прапор»

Найвідоміша вигадка — нібито «хтось перевернув український прапор». Це неправда: ніхто його не перевертав. Синьо-жовтий (синя смуга згори) — це символіка, затверджена ще під час Української революції 1917–1921 років (УНР, Центральна Рада, Гетьманат). Саме синьо-жовтий варіант прописували проєкти Конституції УНР (Кам’янець-Подільський, 1920; Тарнів, 1921–1923), а Українська національна рада підтвердила його 1949 року^[4]. Плутанину навколо відтінків породили приватні міжвоєнні тлумачення, а не сам прапор.

Символи як мішень ІПСО

Прапор, герб і тризуб давно стали об’єктом російських інформаційно-психологічних операцій. Вони розкручували вже спростовані байки: «герб неправильний — символ диявола, його треба змінити», «гімн депресивний», «прапор подарував Мазепа чи австрійці». Ці вигадки (зокрема з телепрограми «В пошуках істини» 2008 року) охоче підхоплювали «корисні ідіоти», а мета була одна — посіяти сум’яття в українському суспільстві^[5].

Тим часом сам тризуб — пряме спростування міфу про «вигадані» символи. За дослідженнями історика-геральдиста Олега Однороженка, це один із найпростіших гербів у Європі й світі (лише щит і умовний знак, два кольори) саме тому, що його походження — особистий знак Володимира Великого кінця X — початку XI століття. Під час відродження української державності на початку XX століття цей знак узяли на державний герб у незмінному вигляді^[7]. Тобто український символ має пряму тяглість від Київської Русі — нічого «вигаданого».

Новіша ітерація тієї самої атаки — теза, буцімто тризуб це «хазарська тамга». У відеодиспуті з проросійським блогером Black Vata Віталій Дрібниця відповідає: схожий знак чи не схожий — аргумент нікчемний («свиня теж на коня схожа — у неї теж чотири ноги»), а по суті це родовий знак династії, яку традиційно називають Рюриковичами, хоч коректніше було б казати «Ігоревичі»: князь Ігор верифікується незалежними візантійськими й арабськими джерелами, тоді як Рюрик — жодним^[15]. Кожен князь мав власний варіант знака — найімовірніше, різновид особистої печатки: у Володимира він набув форми тризуба, а в його батька Святослава був двозубом^[16]. Тобто знак не «запозичений у хозарів», а простежується як еволюція всередині однієї династії.

Не лише символи: технології сепаратизму

Атака на символи — частина ширшого набору технологій. Один із прикладів — штучне «політичне русинство» на Закарпатті, яке створювали як окремий сепаратистський рух, щоб утворити в Україні чергову «гарячу точку» на кшталт Придністров’я чи Карабаху. Завдяки суб’єктивним чинникам 1990–1991 років це вогнище вдалося загасити, але негативні наслідки відчутні досі^[6].

Звідки насправді синьо-жовтий

Найкраща відповідь на байки про «подарований» чи «перевернутий» прапор — його справжня історія. У вуличному діалозі Віталій Дрібниця простежує її по віхах. Найраніший слід синьо-жовтого пов’язують із Грюнвальдською битвою 1410 року: у війську проти Тевтонського ордену билися хоругви Руського воєводства (землі сучасної Західної України), а герб Руського воєводства — золотий лев на синьому полі^[8]. Поєднання синього й жовтого як українських кольорів видно й на полотні Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: на задньому плані — два прапори, синьо-жовтий (згорнутий) і червоно-чорний^[9].

Як національний символ синьо-жовтий утвердився під час Весни народів 1848 року. У Львові тоді постала Головна руська рада — перша українська представницька організація, — і 25 червня 1848 року над Львівською ратушею вперше підняли синьо-жовтий прапор; рада ухвалила, що жовтий і синій — національні руські (українські) кольори, а золотий лев на синьому полі — герб руської землі. (У відео Дрібниця прив’язує появу прапора до студентських барикад 1–2 листопада 1848-го — це теж епізод тих самих революційних подій, але саме рішення про прапор і його підняття над ратушею припадає на червень.)^[10] З середини XIX століття синьо-жовтий поширювався, а 1917–1921 року був офіційним прапором УНР та Української Держави гетьмана Скоропадського^[11].

Той самий ланцюжок Дрібниця відтворює й у диспуті з Black Vata — у відповідь на тезу, що синьо-жовтий це нібито лише «прапор Нижньої Австрії». Джерельна точка відліку та сама: перша фіксація такого сполучення кольорів — 1410 рік, руський полк під синьо-жовтим знаменом^[17]. А поширення прапор набув після Весни народів 1848 року — і навіть якщо львівські студенти справді озиралися на австрійські барви, це нічого не змінює: головне, що протягом XIX–XX століть саме цей прапор став національним^[18].

Те, що символ був реальним і небезпечним для імперії, доводить переслідування: більшовики заборонили синьо-жовту символіку з 1920-х — за неї судили за «зраду батьківщини», відправляли в табори. Навіть у 1960–70-х молодь і студентів за вивішені прапори карали реальними строками^[12]. Тому по розпаду СРСР готова національна символіка вже існувала: тризуб Володимира й синьо-жовтий прапор закріпив закон 1992 року, що описує герб як знак князівської держави Володимира Великого на синьому щиті^[13].

«Гімн украли в поляків»: Чубинський і «змінена літера»

Третій атакований символ — гімн: мовляв, «Ще не вмерла Україна» «украдена» в поляків із їхнього «Jeszcze Polska nie zginęła». Подібність перших рядків справді не випадкова — але це не крадіжка, а свідома програма. Чубинський, пояснює Дрібниця, орієнтувався і на польський гімн, і на народну пісню південних слов’ян — щоб продемонструвати єдність слов’янських народів Європи. Ідея тягнулася ще від Кирило-Мефодіївського товариства з його проєктом слов’янської федерації в центрі Європи, наріжним каменем якої, як писав Микола Костомаров, мала стати Україна з центром у Києві^[19]. Перегук зачинів — жест романтичного панславізму середини XIX століття, а не «плагіат».

Курйозний постскриптум — «змінена літера». Ухвалюючи 2003 року закон «Про Державний Гімн України», депутати відредагували перший рядок Чубинського: замість «Ще не вмерла Україна…» у законі стоїть «Ще не вмерла України і слава, і воля» — граматично «вмерти» тепер можуть хіба що слава й воля, а не сама Україна. Дрібниця іронізує над цим втручанням можновладців, але підсумовує: гімн у нас шикарний, таких у Європі немає — у ньому чітко написано, хто ми і чого прагнемо^[20].

Двоглавий орел — не «спадок Візантії»

Окремий міф стосується вже російського символу. Зазвичай твердять, що двоглавого орла Москва успадкувала від Візантії — разом зі шлюбом Івана III та Софії Палеолог. Насправді, зауважує Дрібниця, двоглавий орел був символом Тверського князівства — того, що першим підпорядкувало собі Москву; це взагалі традиційна європейська геральдика (двоглавий орел і досі на гербах Австрії та Албанії). За часів Софії Палеолог він лише остаточно закріпився^[14]. Іронія в тому, що «спадкоємці Візантії» взяли символ радше від сусіднього князівства, аніж із Царгорода.

Що це значить

Українські символи — не випадковий набір кольорів і знаків, а тяглість, що сягає Української революції. Тому вони й стали мішенню: підважити прапор, герб чи гімн — означає підважити саму ідею окремої політичної нації. Розпізнавати ці міфи як інструмент українофобії, а не «дискусію про дизайн», — і є спосіб їм не піддатися.