Чи «вигадали» більшовики Україну?

Міжвоєнний період УкраїнаРосія 18.06.2026 3 хв читання

Міф: «Ленін створив Україну»

Теза, що Україну як націю чи державу «вигадали» більшовики, — наріжний камінь сучасної кремлівської пропаганди. Реальність, за дослідженнями Єфіменка, прямо протилежна.

Захопивши владу, російські більшовики 1919 року вже завоювали майже всю Україну — і вирішили, що ця підтримка адресована комунізму, а не національному рухові. Тому вони спробували українську державність просто проігнорувати: у Кремлі планували приєднати Україну до радянської Росії й цього не приховували. Серед «радянських республік» того часу називали баварську, угорську, російську — української серед них не бачили[1]. Українську державність відстоювали в самій Україні; у Кремлі її не визнавали.

Українізація як вимушена поступка

Саме провал спроби ігнорувати національне питання змусив більшовиків змінити тактику. Українізація (ширше — коренізація) як політика почалася 1920 року — не з доброї волі, а як вимушена поступка після того, як у Кремлі побачили силу українського руху[2]. Логіка була інструментальною: надати комуністичним реформам національну форму, щоб вони «прижилися». Тобто національну обгортку дали згори — але самій нації, мові й рухові, які вже існували.

Перше визнання — лише грудень 1920

Показовий і юридичний бік. Радянська Росія вперше формально визнала радянську Україну аж 28 грудня 1920 року — договором про робітничо-селянський союз. До того не визнавала зовсім: у червні 1920-го навіть включила 30 делегатів від України до російського ВЦВК, фактично трактуючи Україну як частину Росії. Нарком закордонних справ Георгій Чичерін формулював відверто: «зробити вигляд, що це держава, але сутності відносин не змінювати»[3]. Українській стороні, навпаки, важливо було змінити саме сутність — і договір став її здобутком.

Кордони й назва — за імперською логікою

Імперський підхід видно і в дрібнішому. Коли 1919 року кроїли кордони, етнічно українські території — Білгородщину, Стародубщину, чотири повіти Чернігівщини — залишили за Росією з суто економічних міркувань: це хлібні регіони, без яких, як пояснювала прикордонна комісія, Росії «економічно нікуди жити», а Україна хліб має[4].

Промовистий і сюжет із самоназвою. У записці 1920-х зазначалося, що в українців і білорусів є національний рух, а в росіян його немає — отже, «росіян як нації не існує»: російська ідентичність була імперською, а не національною. А рішенням політбюро довкола перепису 1926 року «великороси» фактично закріпили за собою спільну назву «руські»[5] — те саме привласнення спадщини Русі, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Що це значить

Міф «більшовики створили Україну» перевертає причину й наслідок. Більшовики не творили українську націю — вони зіткнулися з нею як із доконаним фактом, спробували заперечити, не змогли й мусили піти на поступки. Українізація 1920-х була не подарунком, а вимушеною тактикою, яку вже за десятиліття згорнули репресіями й Голодомором. Те, що Кремль називає «створенням», насправді було спробою підкорення того, що існувало й до нього.

Пов'язані персоналії

  • Геннадій Єфіменко — Кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Посилання

  1. [1] узагальнення
    Сучасне російське кліше «більшовики вигадали Україну» — хибне. Навпаки: 1919 року, воєнно завоювавши майже всю Україну, більшовики вирішили, що підтримка була не національному рухові, а комунізму, і спробували українську державність проігнорувати — у Кремлі планували приєднати Україну до радянської Росії й не приховували цього (серед «радянських республік» називали баварську, угорську, російську — української державності не бачили).
    Повернутися до тексту
  2. [2] узагальнення
    Українізація («коренізація») як більшовицька політика почалася 1920 року — і не з доброї волі, а як вимушена поступка після 1919-го, коли в Кремлі побачили силу українського національного руху. Національну форму надали, щоб провести комуністичні реформи: комунізм у національній обгортці.
    Повернутися до тексту
  3. [3] узагальнення
    Радянська Росія вперше формально визнала радянську Україну лише 28 грудня 1920 року — договором про робітничо-селянський союз. До того не визнавала: у червні 1920-го навіть включила 30 делегатів від України до російського ВЦВК, фактично трактуючи Україну як частину Росії. Нарком закордонних справ Чичерін пропонував «зробити вигляд, що це держава, але сутності відносин не змінювати».
    Повернутися до тексту
  4. [4] узагальнення
    Кордони кроїлися за імперською логікою: 1919 року етнічно українські території (Білгородщина, Стародубщина, чотири повіти Чернігівщини) залишили за Росією з економічних міркувань — це хлібні регіони, без яких, як пояснювала прикордонна комісія, Росії «економічно нікуди жити», а Україна хліб має.
    Повернутися до тексту
  5. [5] узагальнення
    Російська ідентичність була імперською, а не національною: у записці 1920-х зазначалося, що в українців і білорусів є національний рух, а в росіян його немає — «росіян як нації не існує». Показово, що рішенням політбюро довкола перепису 1926 року «великороси» фактично закріпили за собою спільну назву «руські».
    Повернутися до тексту

Джерела

  1. книга Terry Martin (2001) The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939 — Cornell University Press Класична монографія про радянську національну політику міжвоєнної доби (Cornell UP, 2001; ISBN 978-0801486777). Незалежне підкріплення тези про коренізацію як інструмент, а не «створення» націй.