Чи «вигадали» більшовики Україну?

Міф: «Ленін створив Україну»

Теза, що Україну як націю чи державу «вигадали» більшовики, — наріжний камінь сучасної кремлівської пропаганди. Реальність, за дослідженнями Єфіменка, прямо протилежна.

Захопивши владу, російські більшовики 1919 року вже завоювали майже всю Україну — і вирішили, що ця підтримка адресована комунізму, а не національному рухові. Тому вони спробували українську державність просто проігнорувати: у Кремлі планували приєднати Україну до радянської Росії й цього не приховували. Серед «радянських республік» того часу називали баварську, угорську, російську — української серед них не бачили^[1]. Українську державність відстоювали в самій Україні; у Кремлі її не визнавали.

Українізація як вимушена поступка

Саме провал спроби ігнорувати національне питання змусив більшовиків змінити тактику. Українізація (ширше — коренізація) як політика почалася 1920 року — не з доброї волі, а як вимушена поступка після того, як у Кремлі побачили силу українського руху^[2]. Логіка була інструментальною: надати комуністичним реформам національну форму, щоб вони «прижилися». Тобто національну обгортку дали згори — але самій нації, мові й рухові, які вже існували.

Гасло про самовизначення — теоретична конструкція

Щоб зрозуміти, чому йдеться про приборкання, а не «створення», варто простежити генезу самого більшовицького гасла. Право націй на самовизначення «аж до відокремлення» Ленін особисто ініціював на Поронінській нараді 1913 року й обґрунтував у працях, долучивши до роботи Йосифа Сталіна (його брошура «Марксизм і національне питання»). Саме це гасло принципово відрізняло більшовиків від усіх загальноросійських партій, для яких єдність Росії була аксіомою^[8].

Але це була чисто теоретична конструкція. Право проголосили — і водночас «на корню рубали» будь-які організаційні структури, що могли б його реалізувати. Промовистий документ: у листі 1913 року вірменському більшовикові Степанові Шаумяну Ленін писав, що проголошення права на відокремлення зовсім не означає, ніби за нього треба агітувати, — навпаки, агітувати слід проти цього права^[9]. Тобто від самого початку «самовизначення» було не метою, а інструментом: гаслом перехоплювали популярний у добу краху імперій тренд, не маючи наміру дати йому хід.

Та сама логіка діяла й після захоплення влади. Уже через тиждень більшовики проголосили Декларацію прав народів Росії, де за кожним народом — і за українцями — визнавалося державне право на відокремлення. Але на цьому поступки в національному питанні й закінчилися: декларацією «прив’язували» Україну до себе (Єфіменко прямо порівнює це з 2022 роком — коли російська гвардія вже готувала парадну форму для Хрещатика), а не реалізували проголошене^[10].

Сама радянська державність України поставала за тією ж інструментальною логікою. Окрему КП(б)У 1918 року на словах бачили рівноправною й незалежною від РКП(б) — а в уставі та рішеннях записали, що це лише обласна організація РКП(б). Окремий радянський уряд України проголосили аж наприкінці 1918-го — і не з доброї волі, а коли під національними гаслами почалося повстання проти гетьманату й директорія несподівано здобула велике схвалення. Показова й географія: першою столицею цієї другої радянської України стала Суджа, потім Бєлгород — тобто терени сучасної Бєлгородської області РФ, а не України^[11]. Радянську Україну будували не як подарунок нації, а як спосіб осідлати національний рух, який поставав і без більшовиків.

Перше визнання — лише грудень 1920

Показовий і юридичний бік. Радянська Росія вперше формально визнала радянську Україну аж 28 грудня 1920 року — договором про робітничо-селянський союз. До того не визнавала зовсім: у червні 1920-го навіть включила 30 делегатів від України до російського ВЦВК, фактично трактуючи Україну як частину Росії. Нарком закордонних справ Георгій Чичерін формулював відверто: «зробити вигляд, що це держава, але сутності відносин не змінювати»^[3]. Українській стороні, навпаки, важливо було змінити саме сутність — і договір став її здобутком.

Поступки під тиском: від автономізації до коренізації

Механіку цих поступок докладно розкладає історик Віталій Дрібниця. Ідею самостійної української компартії озвучували ще 1918 року — на Таганрозькій нараді (квітень) і Першому з’їзді КП(б)У (Москва, липень). Але її швидко відкинули: попри розмови про «незалежність нашої компартії», КП(б)У від початку конституювали як обласну організацію РКП(б) — самостійною вона так і не стала^[16].

Квазідержавність українцям дали не з ідейних міркувань, а під тиском. За словами Дрібниці, до більшовиків «дійшло», що поступитися доведеться, лише після того, як їхню армію тричі виганяли з України: аби не вигнали вчетверте, довелося дати квазідержавність. Це був не подарунок, а результат трьох з половиною років збройної боротьби України за незалежність^[17].

Усередині більшовицького керівництва змагалися дві лінії. Сталін обстоював «автономізацію» — відновити єдину Росію й не давати республікам навіть автономних прав (його план 1922 року). Ленін розумів інше: щоб утримати Україну, треба перетягнути на свій бік українську інтелігенцію, переконавши її, що більшовики — «ваші захисники». Ленінова лінія перемогла: наприкінці 1922 року СРСР оформили як (номінально) федерацію рівноправних республік, а не автономій у складі Росії^[18].

Спрацював і економічний важіль. Багато українців пристали на радянську владу після того, як більшовики відмовилися від воєнного комунізму й 1921 року перейшли до НЕПу, — це підірвало базу селянських антибільшовицьких повстань. А коренізацію (в Україні — українізацію) розгорнули з 1923 року; Дрібниця прямо називає її тактичним ходом Леніна, щоб утриматися при владі й не спровокувати нових повстань^[19]. Це не суперечить датуванню Єфіменка: перші поступки національній формі почалися ще близько 1920-го, а як офіційно проголошену загальнопартійну політику коренізацію ухвалив XII з’їзд РКП(б) у квітні 1923 року.

«Проект 1922 року» ігнорує УНР

Сам Путінів аргумент часто звучить ще простіше — у вуличній версії: «Україна — проект більшовиків 1922 року», невдалий, тож його «треба закривати»^[6]. Слабке місце видно одразу: цей «проект 1922-го» свідомо не помічає того, що було до нього. Адже Українська Народна Республіка й уся Українська революція 1917–1921 років — зі здобуттям державності, Універсалами, армією УНР — передували будь-якій радянській Україні. Коли на це вказати, типова реакція — відмахнутися: мовляв, то «мертвонароджені проекти» на лічені місяці, які «можна не брати до уваги», а от більшовики створили щось життєздатне^[7]. Але це й є підміна: державність, яку довелося завойовувати (див. вище), за визначенням існувала до завойовника. «Проект 1922 року» — не точка створення, а дата, коли Москва оформила контроль над тим, що поставало без неї.

Показово, що цей аргумент не витримує навіть першого уточнення. Відповідаючи на запитання проросійського блогера Black Vata, скомпоновані зі статей Путіна, історик Віталій Дрібниця розкладає саме поняття «українська держава» на складники: для середньовіччя й раннього нового часу держави взагалі були персоналізовані, і територія великого значення не мала; держава зі словом «Україна» в назві — це насамперед УНР доби Української революції 1917–1921 років; сучасна держава Україна постала 1991 року; а між ними існувала лише квазідержава — УРСР у складі СРСР. Питання про витоки української державності, отже, багатокомпонентне — і перше, що варто спитати в опонента: що саме він має на увазі під словом «Україна»?^[12] Жоден більшовицький акт не може бути єдиною «точкою створення»: на нього припадає лише один — і то квазідержавний — епізод цієї послідовності.

Кордони й назва — за імперською логікою

Імперський підхід видно і в дрібнішому. Коли 1919 року кроїли кордони, етнічно українські території — Білгородщину, Стародубщину, чотири повіти Чернігівщини — залишили за Росією з суто економічних міркувань: це хлібні регіони, без яких, як пояснювала прикордонна комісія, Росії «економічно нікуди жити», а Україна хліб має^[4].

Просте порівняння карт б’є по міфу ще дошкульніше. Дрібниця нагадує: територія УНР фактично була більшою, ніж територія пізнішої радянської України. УНР охоплювала всі дев’ять українських губерній, включно із землями, що нині входять до Білорусі та Польщі — Холмщиною, Надсянням, Підляшшям^[13]. Тобто формула «Ленін дав Україні землі» перевертає реальність догори дриґом: більшовицька республіка від початку отримала менше, ніж проголошувала й обстоювала УНР.

Частина етнічних українських земель так і залишилася поза радянською Україною — у складі радянської Росії чи радянської Білорусі: Стародубщина (колишній Стародубський полк часів Хмельницького), частини Воронежчини й Курщини — тобто східної Слобожанщини, — Таганрожчина^[14]. А кордон різали й далі — і знов не на користь України: 1925 року адміністративні межі провели так, що частину східного Донбасу передали радянській Росії — насамперед Таганрог з околицями, де більшість населення становили українці^[15]. Сьогоднішні кремлівські претензії на Донбас зручно «не пам’ятають», що саме Москва у 1920-х відрізала його східну частину від України. У записці 1920-х зазначалося, що в українців і білорусів є національний рух, а в росіян його немає — отже, «росіян як нації не існує»: російська ідентичність була імперською, а не національною. А рішенням політбюро довкола перепису 1926 року «великороси» фактично закріпили за собою спільну назву «руські»^[5] — те саме привласнення спадщини Русі, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Що це значить

Міф «більшовики створили Україну» перевертає причину й наслідок. Більшовики не творили українську націю — вони зіткнулися з нею як із доконаним фактом, спробували заперечити, не змогли й мусили піти на поступки. Українізація 1920-х була не подарунком, а вимушеною тактикою, яку вже за десятиліття згорнули репресіями й Голодомором. Те, що Кремль називає «створенням», насправді було спробою підкорення того, що існувало й до нього.