Чи «вигадали» більшовики Україну?

Міф: «Ленін створив Україну»

Теза, що Україну як націю чи державу «вигадали» більшовики, — наріжний камінь сучасної кремлівської пропаганди. Реальність, за дослідженнями Єфіменка, прямо протилежна.

Захопивши владу, російські більшовики 1919 року вже завоювали майже всю Україну — і вирішили, що ця підтримка адресована комунізму, а не національному рухові. Тому вони спробували українську державність просто проігнорувати: у Кремлі планували приєднати Україну до радянської Росії й цього не приховували. Серед «радянських республік» того часу називали баварську, угорську, російську — української серед них не бачили^[1]. Українську державність відстоювали в самій Україні; у Кремлі її не визнавали.

Українізація як вимушена поступка

Саме провал спроби ігнорувати національне питання змусив більшовиків змінити тактику. Українізація (ширше — коренізація) як політика почалася 1920 року — не з доброї волі, а як вимушена поступка після того, як у Кремлі побачили силу українського руху^[2]. Логіка була інструментальною: надати комуністичним реформам національну форму, щоб вони «прижилися». Тобто національну обгортку дали згори — але самій нації, мові й рухові, які вже існували.

Перше визнання — лише грудень 1920

Показовий і юридичний бік. Радянська Росія вперше формально визнала радянську Україну аж 28 грудня 1920 року — договором про робітничо-селянський союз. До того не визнавала зовсім: у червні 1920-го навіть включила 30 делегатів від України до російського ВЦВК, фактично трактуючи Україну як частину Росії. Нарком закордонних справ Георгій Чичерін формулював відверто: «зробити вигляд, що це держава, але сутності відносин не змінювати»^[3]. Українській стороні, навпаки, важливо було змінити саме сутність — і договір став її здобутком.

Кордони й назва — за імперською логікою

Імперський підхід видно і в дрібнішому. Коли 1919 року кроїли кордони, етнічно українські території — Білгородщину, Стародубщину, чотири повіти Чернігівщини — залишили за Росією з суто економічних міркувань: це хлібні регіони, без яких, як пояснювала прикордонна комісія, Росії «економічно нікуди жити», а Україна хліб має^[4].

Промовистий і сюжет із самоназвою. У записці 1920-х зазначалося, що в українців і білорусів є національний рух, а в росіян його немає — отже, «росіян як нації не існує»: російська ідентичність була імперською, а не національною. А рішенням політбюро довкола перепису 1926 року «великороси» фактично закріпили за собою спільну назву «руські»^[5] — те саме привласнення спадщини Русі, що й у перейменуванні Московії на «Росію».

Що це значить

Міф «більшовики створили Україну» перевертає причину й наслідок. Більшовики не творили українську націю — вони зіткнулися з нею як із доконаним фактом, спробували заперечити, не змогли й мусили піти на поступки. Українізація 1920-х була не подарунком, а вимушеною тактикою, яку вже за десятиліття згорнули репресіями й Голодомором. Те, що Кремль називає «створенням», насправді було спробою підкорення того, що існувало й до нього.