УАПЦ 1921: українська церква до Томосу

Міф про «нову політичну церкву»

Критики української автокефалії часто починають її історію з Об’єднавчого собору 2018 року й Томосу 2019-го. Така хронологія стирає попереднє століття. Сучасна Православна церква України не є тією самою адміністративною структурою, що УАПЦ 1921 року, але сама вимога незалежної української церкви значно старша за незалежність 1991-го.

1917: церква й революція

Після падіння монархії церковний рух розвивався разом з Українською революцією. У квітні 1917 року Київський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян під головуванням Василя Липківського ухвалив: в автономній Україні має бути незалежна від російського Синоду українська церква^[1]. Йшлося не про рішення більшовиків і не про проєкт пострадянської держави, а про самоорганізацію духовенства та вірян.

Рух вимагав не лише зміни юрисдикції. Він прагнув повернути українську мову в богослужіння та посилити роль громади. Спогади про перші українські читання Євангелія в Микільському соборі передають реакцію вірян: люди плакали, почувши Писання рідною мовою^[4].

Собор 1921 року

14–30 жовтня 1921 року в Софії Київській відбувся Перший Всеукраїнський православний церковний собор. Він організаційно оформив УАПЦ, а 23 жовтня обрав і висвятив Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України^[2]. Основними засадами нової церкви стали автокефалія, українська мова та соборноправність: парафії обирали духовенство, а миряни брали участь у церковному управлінні^[3].

Канонічний спосіб висвячення ієрархії УАПЦ пресвітерами, а не єпископами, від початку викликав гостру суперечку в православному середовищі. Цю конфесійну оцінку не слід приховувати. Водночас вона не скасовує документованих фактів: масового церковного руху, Собору 1921 року, українських парафій і державних репресій проти них.

Як ГПУ нищило УАПЦ

Спершу радянська влада використовувала суперечності між православними течіями, а з посиленням сталінського режиму перейшла до прямого руйнування. Архівні документи фіксують інформаторів, провокації та організовані ГПУ конфлікти всередині громад^[5]. Це був той самий механізм, яким більшовики підміняли українську суб’єктність контрольованими структурами в політиці та культурі.

Другий собор УАПЦ 1927 року вже проходив під наглядом ГПУ. Представник політичної поліції контролював засідання, а влада вимагала усунути Липківського від управління церквою^[6]. Собор погодився, сподіваючись урятувати саму організацію. Не врятував: 1930 року влада примусила УАПЦ до так званої «самоліквідації», після чого репресії проти духовенства лише посилилися.

Старе тавро «фашизму»

У жовтні 1937 року НКВС заарештував 73-річного Липківського. Слідство приписало йому керівництво «антирадянською фашистською організацією церковників». Митрополит відкинув звинувачення й не дав свідчень проти інших. 20 листопада трійка НКВС винесла смертний вирок, а 27 листопада його виконали в Лук’янівській в’язниці^[7].

Називати український рух «фашистським» радянська каральна система почала задовго до сучасної російської «денацифікації». У випадку Липківського архівна справа показує функцію цього ярлика без домислів: створити неіснуючу змову, криміналізувати українську інституцію й фізично знищити її керівника.

Що це значить

Історія УАПЦ спростовує дві підміни. Українське прагнення церковної незалежності не народилося 2018 року, а більшовицька влада не була його доброзичливим покровителем. Рух постав із українського суспільства 1917 року, набув інституційної форми 1921-го й був знищений радянською політичною поліцією. Томос з’явився через століття після першої публічної вимоги автокефалії, а не замість історії до нього.