Українська революція 1917–1921: держава до СРСР

Міф: «державу Україна вигадали більшовики (або 1991 рік)»

У вуличному диспуті російськомовний співрозмовник формулює поширену тезу: держава Україна, мовляв, з’явилася аж 1991 року, перед тим була лише радянська УСРР — а власної державності в українців доти не існувало^[1]. Звідси крок до кремлівського гасла «Україну створив Ленін/більшовики», яке Vox Veritatis розбирає окремо у статті «Чи „вигадали” більшовики Україну?».

Проблема в тому, що між «старою імперією» і «1991 роком» — а тим паче перед УСРР — лежить ціла доба державотворення, яку історики називають Українською революцією 1917–1921 років. Саме в ній, а не в радянському декреті, корінь сучасної української державності.

Лютий 1917: революція й Центральна Рада

Українська державність 1917–1921 років починається не з III Універсалу, а на пів року раніше — із Лютневої революції. Після того як упала Російська імперія, влада в Петрограді перейшла до Тимчасового уряду, а на її колишній території постали десятки місцевих органів влади. У Києві українські політичні партії створили власний представницький орган — Українську Центральну Раду, яка виступила фактично як український парламент^[10].

Центральна Рада постала 4 (17) березня 1917 року; її очолив історик Михайло Грушевський. Це був орган, що мав боронити інтереси українців — поки що в складі Росії^[11]. Тобто українське самоврядування оформилося майже одразу після падіння імперії, задовго до більшовицького перевороту.

Універсали й торг із Тимчасовим урядом

Своє бачення Центральна Рада виклала в Універсалах. Першим Універсалом (10 (23) червня 1917 року) вона проголосила автономію України — але в складі демократичної, федеративної Росії, а не як відокремлення^[12]. Тимчасовий уряд же хотів бачити Росію демократичною, проте централізованою, без федеративного устрою, — звідси й тривалий торг між Києвом і Петроградом.

Дрібниця принагідно виправляє поширену плутанину: Тимчасовий уряд очолював спершу не Олександр Керенський, а князь Георгій Львов; Керенський став прем’єром лише в липні 1917-го^[13]. (У відео згадано «червень» — Керенський очолив уряд на зламі червня–липня за старим стилем, у липні за новим.)

Компроміс таки знайшли. Наприкінці червня 1917-го (29 червня / 12 липня) до Києва прибула урядова делегація на чолі з Керенським і Іраклієм Церетелі. За підсумком переговорів Центральна Рада 3 (16) липня 1917 року ухвалила Другий Універсал: Тимчасовий уряд уперше визнав Центральну Раду крайовим органом влади — фактично парламентом України^[14]. Тоді ж, у червні 1917-го, постав і власний уряд — Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком, тимчасом як саму Центральну Раду й далі очолював Грушевський^[15]. Україна, отже, ще до проголошення УНР мала і парламент, і уряд, визнані центральною владою колишньої імперії.

Усе це перекреслив більшовицький переворот у Петрограді. Радянська Росія не визнала Центральну Раду й розпочала проти неї війну: на територію Лівобережної України вторглося близько 60 тисяч її військ під командуванням Михайла Муравйова, які захопили Харків і рушили на Київ^[16]. Саме в цих умовах Центральна Рада й проголосила спершу УНР, а згодом — незалежність.

Чому не було армії: автономісти проти самостійників

Тут пролягає й корінь головної слабкості доби Центральної Ради — відсутність регулярної армії. Причина була не випадкова, а ідейна. Більшість Центральної Ради становили українські соціал-демократи, які бачили Україну автономією в складі демократичної федеративної Росії, — а автономна держава, за тогочасним правовим уявленням, власної армії мати й не повинна^[27]. Тих, хто наполягав на самостійності й окремому війську, — насамперед Миколу Міхновського та його однодумців (згодом до самостійницького табору пристане й В’ячеслав Липинський), — лишалося в меншості^[27]. Тому коли радянська Росія вдарила, боронитися виявилося майже нічим: незалежність УНР проголосила лише IV Універсалом і вже під тиском вторгнення, а не завчасно. Це не «слабкість української ідеї» взагалі, а конкретний політичний прорахунок автономістської більшості — урок, який доба Гетьманату й Директорії оплачувала кров’ю.

Ідейний вододіл проходив і через самого голову Центральної Ради. Михайло Грушевський був переконаним федералістом: він вважав, що збудувати національну самостійну державу неможливо, доки більшість людності дев’яти українських губерній — національно несвідоме селянство, і бачив майбутнє України як рівноправної частини демократичної російської федерації — у традиції, що тягнеться ще від Кирило-Мефодіївського братства^[37]. Самостійність не була його програмою: до IV Універсалу Центральну Раду штовхнула агресія радянської Росії, і проголошення незалежності стало вимушеним кроком, а не втіленням давнього задуму^[37].

Сама ж ідея самостійності на 1917 рік уже мала власну інтелектуальну історію — але коротку й маргінальну. Першим політичну самостійність України обґрунтував галицький соціал-демократ Юліан Бачинський: його праця «Україна irredenta» вийшла у Львові 1895 року, і зробив він це, що показово, з марксистських позицій — доводячи, що незалежна держава є передумовою дальшого розвитку України^[38]. (У відео Дрібниця називає «1890 рік» — це обмовка: першодрук датовано 1895-м.) На Наддніпрянщині цю течію започаткувала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна», видана у Львові 1900 року як фактична програма Революційної української партії^[39]. (Тут у відео теж обмовки — «Донцов», «1902», — які спікер сам-таки виправляє: автор — Міхновський.) Отже, самостійницька думка існувала по обидва боки Збруча, проте до революції лишалася позицією меншості — і політичну погоду в Києві 1917-го робили автономісти.

Розпад двох імперій і постання УНР

Перша світова війна зруйнувала обидві імперії, що поділяли українські землі, — Російську й Австро-Угорську. На території дев’яти губерній колишньої Російської імперії Українська Центральна Рада 7 (20) листопада 1917 року Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку^[2]. Тоді УНР ще мислилася як автономна частина майбутньої небільшовицької, федеративної Росії — імперія розпалася, але форму нової спільної держави ще шукали.

Більшовицький переворот у Петрограді й війна, яку радянська Росія розпочала проти Києва, цю перспективу перекреслили. Тому 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал, яким УНР проголошувалася самостійною, незалежною державою^[3]. Тобто незалежну українську державу проголошено за роки до того, як більшовики опанували Україну, — і всупереч їм, а не з їхньої волі.

Крути: коли боронитися вийшли студенти

Ціну відсутності армії найгостріше показав бій під Крутами 29 січня 1918 року. Регулярного війська Центральна Рада так і не створила, тож дорогу більшовицькому наступу на Київ під станцією Крути (на лінії Чернігів–Київ) заступила зведена залога з добровольців — київських студентів і юнкерів, разом близько пів тисячі людей. Проти них ішло 5–6 тисяч червоних із бронепоїздом і легкими гарматами; в українців була лише стрілецька зброя^[42]. Бій тривав кілька годин, і хоча основну частину залоги відвели залізницею на Київ, полонену групу студентів більшовики розстріляли. Навесні 1918-го загиблих урочисто перепоховали на Аскольдовій могилі в Києві^[42]. (У відео Дрібниця каже про «кілька сотень загиблих» — це перебільшення: за оцінками істориків, полягло радше кілька десятків, а розстріляна в полоні студентська сотня й стала символом.) Крути — не воєнна перемога, а символ: там стало видно, що державі, яка не спромоглася на власне військо, доводиться посилати в бій підлітків.

Берестейський мир: радянська Росія сама визнала УНР

Молода республіка потребувала захисту від наступу більшовиків і шукала виходу зі світової війни. 9 лютого 1918 року делегація УНР підписала з Центральними державами окремий Берестейський (Брест-Литовський) мир — перший міжнародний договір незалежної України. Саме заради нього УНР і поспішила проголосити незалежність: договір із чотирма державами може підписати лише самостійна держава, а не автономія. За ним до України ввійшли німецькі й австро-угорські війська, які витіснили більшовицькі загони.

Промовиста деталь про долю самого документа, яку наводить Дрібниця: договір складали кількома мовами (німецькою, болгарською, турецькою), а український оригінал не зберігся — згорів «у вирі революції». Уцілів турецький примірник: факсимільну копію з Османського державного архіву Туреччина передала Україні (2020 року її помістили в музей МЗС)^[48]. Тобто перший міжнародний договір незалежної України сьогодні можна прочитати — але лише завдяки турецькій копії.

Промовиста деталь і про зміст: за окремим Берестейським миром, який 3 березня 1918 року підписала вже сама радянська Росія, Москва формально відмовлялася від України й визнавала УНР^[5]. Тобто більшовики юридично визнали українську державу як факт — задовго до УСРР.

Німецький союзник: рятівник, що став проблемою

Берестейський мир приніс УНР не лише міжнародне визнання, а й реальну воєнну силу. На українські землі ввійшло близько 450 тисяч німецьких і австро-угорських військ, тоді як більшовицьких на той момент налічувалося лише 40–60 тисяч — десятикратна перевага союзників. Червоні загони відступили, і їх вибили навіть за межі сучасних кордонів України^[17]. Сам цей баланс сил показує масштаб подій: молоду республіку рятувала не «жменька петлюрівців», а повноцінна міжнародна коаліція з власним договором.

Союз, однак, мав ціну. За Берестейським миром УНР зобов’язувалася постачати Центральним державам продовольство, але виконати це Центральна Рада не змогла — у неї просто не було державного апарату примусу: ні поліції, ні податкової системи, щоб вилучати збіжжя в селян^[18]. Тоді німецьке командування пішло в обхід української влади. Генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн, який очолював німецькі війська в Україні, через голову Центральної Ради видав звернення до селян — наказав сіяти, а врожай мав надходити у власність німецької армії. Це спричинило прямий конфлікт між Центральною Радою й німецьким командуванням^[19]: формальний союзник почав поводитися як окупаційна адміністрація.

Саме цей конфлікт, а не «слабкість української ідеї», підвів риску під добою Центральної Ради. 29 квітня 1918 року за підтримки німців стався державний переворот: до приміщення Ради ввійшла озброєна рота німецьких солдатів і розпустила депутатів^[20]. Україна не зникла — вона змінила форму правління.

Гетьманат: переворот, але не зникнення держави

До влади тим переворотом прийшов гетьман Павло Скоропадський, а УНР поступилася місцем Українській Державі (Гетьманату)^[4]. Це була зміна форми правління, а не зникнення державності: працювали власна адміністрація, армія (Державна варта), дипломатія, друкувалися власні гроші. Коли Німеччина програла війну, восени 1918-го влада повернулася до республіканців.

Водночас чесна історія не мусить лакувати й Скоропадського. Нащадок гетьманського роду й бойовий генерал-лейтенант російської армії, за переконаннями він був російським монархістом: своєю метою він бачив відновлення російської монархії — але «починаючи з України», тобто спершу навести лад на підконтрольній території, а тоді, з німецькою й австрійською допомогою, ширити монархічну реставрацію далі^[46]. Це позначилося й на кадрах: кабінет міністрів Гетьманату майже цілком складався з росіян або зросійщених діячів, і лише двоє міністрів були українцями за духом — глава відомства закордонних справ, історик Дмитро Дорошенко, і міністр освіти Микола Василенко^[47]. Українським державником Скоропадський став лише в еміграції — таким він зобразив себе в мемуарах і справді підтримував рух за незалежність України вже після 1918-го, але це була пізніша, а не гетьманська його іпостась^[47]. Тому в оцінці діячів доби Дрібниця вивищує не Скоропадського й навіть не Грушевського чи Винниченка (ті лишалися автономістами, яких до незалежності підштовхнула сама більшовицька агресія), а Симона Петлюру — найпослідовнішого українського державника з-поміж провідників революції^[55]. Гетьманат був українською державою за формою й територією, але з проросійською елітою при кермі — і це теж частина чесного рахунку доби.

Повстання Директорії: Січові стрільці й Мотовилівка

Щойно 14 листопада 1918 року Скоропадський оголосив про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, ліві українські партії підняли проти нього повстання й створили тимчасовий орган влади — Директорію УНР. Її бойовим кістяком стала професійна військова частина, яку сам гетьман перед тим роззброїв, — Січові стрільці. Повстання почалося в Білій Церкві, де стояв їхній пробоєвий курінь; очолював стрільців Євген Коновалець (майбутній засновник ОУН 1929 року), а його начальником штабу був Андрій Мельник. Спираючись на цей осередок і хвилю селянських загонів, що піднялися під гаслами поділу землі, повстанська армія швидко розрослася — за оцінкою Дрібниці, до близько 250 тисяч^[44]. Під селом Мотовилівка (18 листопада 1918 року, дорогою на Київ) Січові стрільці розбили вірний гетьманові офіцерський загін, після чого Директорія урочисто ввійшла до Києва^[45].

Сама Директорія складалася з п’яти осіб — Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Опанаса Андрієвського, Андрія Макаренка й Федора Швеця, — але реально всі справи вирішували двоє: голова Директорії Винниченко й Петлюра, що відповідав за військо^[43]. Уже з початку 1919 року, коли Винниченко відійшов, фактичним провідником УНР став саме Петлюра. Тобто республіка мала не лише прапор, а й дієздатне військове ядро — Січових стрільців, які повалили Гетьманат і повернули УНР.

ЗУНР і Акт злуки: соборність 22 січня 1919

На західноукраїнських землях розпад Австро-Угорщини породив другу українську державу. У результаті Листопадового чину 1 листопада 1918 року українська влада постала у Львові, а 13 листопада Українська Національна Рада ухвалила основний закон Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові. (У відеодиспуті Дрібниця називає дату «13 жовтня 1918» — це обмовка: ЗУНР проголошено в листопаді 1918-го.)

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві УНР і ЗУНР урочисто об’єдналися — це Акт злуки, проголошення соборної України. ЗУНР увійшла до складу УНР як Західна область з автономними правами^[7]. Дві українські держави самі, без жодного більшовицького чи імперського посередника, об’єдналися в одну — це і є акт суверенної державної волі.

Війна на всіх фронтах

Українські держави постали в оточенні ворогів. ЗУНР від першого дня воювала за Львів і Галичину на кілька фронтів — насамперед проти Польщі, яка щойно відновила незалежність і претендувала на ті самі землі^[9]. Українську галицьку армію очолив генерал УНР Михайло Омелянович-Павленко^[8]. Наддніпрянська УНР Директорії воювала одночасно проти радянської Росії й проти білої Добровольчої армії Денікіна; запаси озброєння, що лишилися від австро-угорської армії, вичерпувалися, а Польщу щедро фінансувала Франція.

Чому УНР так і не пішла на союз із білими — питання, яким досі маніпулює кремлівська пропаганда («мали ж спільного ворога — більшовиків, чому не об’єдналися?»). Відповідь лежить у самій природі білого руху: Добровольча армія Денікіна не визнавала України. Денікін стояв на засаді «єдиної і неділимої Росії», яка виключала не те що незалежність, а й будь-яку автономію українських земель; на зайнятій території білі нищили українські школи, пресу й організації та усували з посад усіх, причетних до українського руху^[61]. Союз із такою силою означав би відмову від самої української державності, тож для націоналістів він був неможливий у принципі — а не «примхою». Єдиний український підрозділ, що все-таки пішов на тактичну угоду з білими, зробив це, за спостереженням Дрібниці, лише заради порятунку особового складу, коли антибільшовицькі армії косив тиф, — а не з політичної згоди^[62].

Дрібниця принагідно окреслює й різницю між бойовими ядрами двох армій — і вона теж промовиста. Кістяком війська УНР були Січові стрільці: українці, що пройшли вишкіл у австро-угорській армії (Корпус Січових стрільців Євгена Коновальця формувався з колишніх австрійських вояків-галичан, зокрема втеклих із російського полону, та наддніпрянців). Основою ж денікінського війська було офіцерство колишньої російської імперської армії — «біла кость» старого режиму^[63]. (Відеоформулювання тут варто уточнити: січовики були переважно рядовими й старшинами австрійської армії, а не суто «офіцерами», — кадровим офіцерським корпусом вирізнялася якраз біла армія.) Та сама лінія розлому — українська держава проти імперської реставрації — проходила навіть крізь військові біографії двох сторін.

Додався й четвертий гравець — Антанта. Наприкінці 1918-го в Одесі та на півдні висадився союзний десант: французькі, грецькі й румунські війська (у складі французьких були й сенегальські колоніальні частини), а спільним командуванням від початку 1919-го керував французький генерал Філіпп д’Ансельм. Петлюра слав туди делегацію по підтримку, але переговори провалилися: для Антанти, що ставила на «єдину неділиму» білу Росію, УНР була «сепаратистами» — союз пропонували лише в обмін на підпорядкування української армії французькому командуванню, на що Київ не пішов^[49]. Уже до квітня 1919-го інтервенти, так і не давши ради, евакуювалися.

Опинившись у безвиході, голова Директорії Симон Петлюра пішов на вимушений союз із Польщею: за Варшавським договором (21–24 квітня 1920 року) Польща визнавала незалежність УНР, а армії ставали союзниками проти більшовиків — ціною згоди Петлюри на польський статус західноукраїнських земель. Спільний похід дав короткий успіх: у червні 1920 року вдалося звільнити Київ від більшовиків^[6][51]. Але до кінця року Червона армія відкинула союзників, армію УНР витіснили на польську територію й інтернували — роззброєних вояків розмістили в спеціальних таборах у Польщі (Каліш, Стшалково, Щипйорно та інші), а Тарнів став осідком уряду УНР у вигнанні^[51]. Радянсько-польська війна завершилася не на користь УНР: за Ризьким миром 1921 року той самий Пілсудський, що визнавав УНР у Варшаві, визнав уже радянську Україну, і Варшавський договір втратив силу.

Закарпаття: український острів у Чехословаччині

Українські землі по війні розкраяли одразу кілька держав. Наддніпрянщину загарбали більшовики, Галичину й Волинь — Польща, а Закарпаття за Сен-Жерменським і Тріанонським договорами відійшло до новоствореної Чехословаччини (як «Підкарпатська Русь»). І це той рідкісний випадок доби, коли українцям велося порівняно добре: демократична Чехословаччина на чолі з Томашем Масариком дозволяла школи українською мовою, книговидання й культуру, а серед іншого провела аграрну реформу — землю колишніх угорських латифундистів роздали селянам^[52]. На тлі радянського терору й польської асиміляції міжвоєнне Закарпаття було, за словами Дрібниці, майже «раєм» — і саме там за два десятиліття виросте наступна ланка революційної державності, Карпатська Україна 1939 року.

Сусідні державні проєкти: справжні й бутафорські

УНР, Гетьманат і ЗУНР були не поодинокими спалахами, а частиною суцільної мапи державотворення, що вкрила колишні імперські околиці після 1917 року. Розрізнити в ній справжні національні держави й більшовицькі бутафорії важливо ще й тому, що сучасна кремлівська пропаганда вибірково «успадковує» саме другі.

Реальним національним проєктом, поряд з українським, була Кримська Народна Республіка. Практично одночасно з УНР її проголосили кримські татари; лідери на чолі з Номаном Челебіджіханом — юристом і муфтієм — бачили Крим автономією у складі демократичної федеративної Росії^[21]. Челебіджіхана більшовики розстріляли вже на початку 1918 року, а написаний ним вірш «Ант еткенмен» згодом став національним гімном кримських татар. Це факт, незручний для наративу про «исконно русский Крым»: на півострові була власна татарська державність — не російська й не «нічия».

Натомість більшовицькі «республіки» того ж періоду були здебільшого паперовими утвореннями з політичною метою. Найпоказовіша — Донецько-Криворізька Радянська Республіка (лютий–березень 1918), «дітище» більшовика Артема (Федора Сергєєва). Він пропонував кроїти держави не за національним, а за економічним принципом — звести в одне Донецький вугільний і Криворізький залізорудний басейни; ані власної влади, ані міліції ця «республіка» по суті не мала, проіснувала кілька тижнів, і навіть Ленін цю ідею не підтримав^[22]. Деталь, що прямо б’є по сьогоденню: проросійська «ДНР» 2014 року оголосила себе спадкоємицею саме цієї ДКР 1918-го — тобто проєкту, який не був ні державою, ні «російським», ні життєздатним, і який відкинула сама більшовицька верхівка.

Так само інструментальною була Таврійська Радянська Республіка: її більшовики створили навмисне, щоб показати, що Крим — «не Україна», у момент, коли УНР підписала Берестейський мир і на українські землі заходили німецькі й австро-угорські війська^[23]. Поряд недовго протрималися Одеська Радянська Республіка (її здебільшого зробили анархісти) та інші — усі короткочасні й переважно номінальні^[23]. Спільний знаменник: ці «республіки» поставали не з волі місцевого населення, а як ходи в чужій грі — щоб відрізати територію від України.

В окрему категорію випадає махновщина. Нестор Махно — анархо-комуніст із базою в Гуляйполі — не будував держави принципово: він воював проти всіх державних утворень на півдні України (і проти Гетьманату, і проти Директорії, з якою спершу уклав угоду, а тоді розірвав її), намагаючись по-своєму захистити інтереси селянства Запоріжжя й Гуляйпільщини^[50]. Найгучніший його маневр — тактичний союз із більшовиками: разом із Фрунзе махновці 1920 року штурмували Крим і вибили звідти армію Врангеля. Щойно спільного ворога не стало, союзники відвернулися: коли більшовики спробували перекинути повстанців у прикордонну службу, а тоді розбили їх, Махно з боями відступив до Румунії й емігрував до Франції, де помер від сухот у бідності — його прах у колумбарії паризького цвинтаря Пер-Лашез^[50]. Це не «форма української державності», а її анархічне заперечення — важливе тло доби, але не державний проєкт.

Крим і «велика Україна»: чого УНР домагалася — і чого ні

Окремо варто зняти два протилежні міфи довкола Криму — і обидва спростовує сам перебіг подій. З одного боку, Центральна Рада на Крим не претендувала: Третій Універсал прямо окреслював УНР дев’ятьма губерніями без Криму. Лише на початку 1919-го, зі зміною голови уряду, з’явилося (та й то не в усіх) бачення, що Крим має належати Україні^[24]. З іншого боку, певні спроби закріпитися на півострові були: відомий похід полковника Петра Болбочана на початку 1918 року, коли військовий міністр Жуковський дав йому лише усне розпорядження зайняти Крим раніше за німців. Болбочан штиковою атакою вибив звідти радянські війська, але з приходом німецьких частин український підрозділ довелося вивести^[25]. Тобто Крим у добу революції був ареною, де українська держава радше пробувала діяти, ніж володіла ним як «своїм споконвічно».

Кубань у цій історії — не абстрактна «етнічна карта», а реальний державний проєкт, що мав злучитися з Україною. Паралельно з УНР козаки-чорноморці (нащадки запорожців) проголосили Кубанську Народну Республіку, і 22 січня / 16 лютого 1918 року її Рада ухвалила приєднання до України на федеративних засадах. За доби Гетьманату йшли прямі переговори між урядом гетьмана Скоропадського й Кубанською Народною Республікою (а також із кримським урядом Сулеймана Сулькевича) про входження Кубані й Криму до Української Держави^[28]. Союз не відбувся лише тому, що Українська Держава впала восени 1918-го, а кубанський уряд згодом розігнав білий генерал Денікін, для якого «єдина неподільна Росія» виключала будь-яку українську Кубань^[28]. Тобто українські землі за Доном — це не «імперський апетит» сучасної України, а перерваний державний союз доби революції.

Уявлення про «велику Україну від Словаччини до Кубані» теж має конкретне, перевірюване походження — і це не сучасний фейк. Карта, що періодично спливає в мережі (з Кубанню, Стародубщиною, Курщиною, Воронежчиною, південною Білоруссю й Кримом), — це проєкт делегації УНР до Паризької мирної конференції 1919 року: бачення України в етнічних кордонах, тобто там, де компактно жило українське населення^[26]. Конференція ділила повоєнну Європу, але українські делегації (УНР і ЗУНР, які діяли ще й розрізнено) до неї фактично не допустили — і це «хотіння» лишилося на папері^[26]. Це не доказ ні «імперських апетитів» України, ні «вигаданості» її кордонів, а звичайний для тієї доби спосіб обстоювати межі молодої держави за етнічним принципом — рівно так само, як це робили всі сусіди.

Погроми доби революції: чесний рахунок

Доба революції має й темну сторону, яку не можна ані приховати, ані перекласти лише на чужі плечі. У 1918–1921 роках українські землі накрила хвиля єврейських погромів — одна з наймасовіших антиєврейських катастроф у Європі до Голокосту. Сучасна наука рахує щонайменше близько 31 тисячі задокументованих убитих у понад тисячі погромів (статистика Нохема Гергеля, 1928), а з урахуванням смертей від ран, голоду й хвороб оцінки сягають близько 100 тисяч загиблих. Вищі цифри (150–200 тисяч), що подеколи трапляються, — радше враженнєві оцінки, а не верифікований підрахунок. Замовчувати це означало б повторювати ту саму методу, яку Vox Veritatis викриває в інших.

Перше, що мусить сказати чесна історія: погроми чинили різні сили, і не лише «чужі». Громили єврейські містечка білогвардійці Денікіна, червоноармійці, незалежні селянські отамани-«батьки» — і частина військ, номінально підпорядкованих УНР. За класичним підрахунком Гергеля, близько 40 % погромів припадає на формування, пов’язані з Директорією; решта — на отаманів (≈29 %), денікінців (≈17–20 %) і Червону армію (≈9 %)^[29]. Принципово важливо, що́ ці 40 % означають: не «державну політику УНР», а розпад військового контролю — погроми чинили недисципліновані частини, номінально вірні урядові, який водночас надавав євреям небачену доти автономію. Це визнає й історик у відеоінтерв’ю: армія УНР у погромах «однозначно задіяна», хоч «Петлюра був противником цього»^[30].

Бо офіційна позиція української влади була протилежна погромам. УНР першого скликання творили партії — українські соціал-демократи й есери, — у програмах яких антисемітизму не було^[31]. 22 січня 1918 року, тим самим днем, що й IV Універсал, Центральна Рада ухвалила Закон про національно-персональну автономію: євреї, поляки й росіяни діставали право на власне національне самоврядування, школи й видання рідною мовою. При уряді Директорії постало Міністерство єврейських справ — одне з перших таких відомств у світовій державній практиці (його очолював Мойсей Зільберфарб, згодом Вольф Лацький-Бертольді), а перші українські банкноти мали написи трьома мовами — українською, російською та івритом^[32]. Це не риторика заднім числом, а інституції, закладені в самий фундамент республіки.

Найкривавіший епізод водночас найгостріше ставить питання відповідальності. 15 лютого 1919 року в Проскурові (нині Хмельницький) отаман Іван Семесенко, командир бригади, що носила ім’я Петлюри, після придушення більшовицького виступу нацькував своїх вояків на єврейське населення: за день загинуло близько 1500, за деякими оцінками до 1700 осіб^[33]. Російські пропагандисти роками питають: «чому Петлюра не покарав Семесенка?» Відповідь складніша, ніж зручний міф. Петлюра видавав накази проти погромів (зокрема наказ армії від серпня 1919-го, що велів віддавати погромників до суду як зрадників), але в умовах повної анархії 1919–1920 років — коли на українській території воювали водночас армія УНР, поляки, Галицька армія, війська Антанти, денікінці й більшовики — реально контролювати отаманів він не міг^[34]. Самого Семесенка УНР зрештою заарештувала й розстріляла за вироком військового суду 1920 року.

Звідси висновок, який поділяє сучасна наука: радянський штамп «Петлюра — головний погромник» хибний — особистого наказу влаштовувати погроми за ним немає; але є реальна відповідальність за те, що він не завжди й не вчасно їх спиняв^[34]. Історик Юрій Митрофаненко, фахівець з отаманщини, доводить, що погроми 1919-го — здебільшого справа неконтрольованих отаманів, «селянська вендета» доби розпаду влади, а не політика УНР^[35]. Промовистий контрапункт: Галицька армія ЗУНР, де дисципліна збереглася, на підконтрольній території організованих погромів не чинила (а львівський погром листопада 1918-го влаштували польські військові й цивільні вже після відходу українських сил)^[36]. Там, де держава трималася, трималася й безпека меншин; там, де вона розпадалася, гору брали бандитизм і антисемітизм.

Чому це важливо для теми статті. Кремлівський наратив користується погромами навпаки — щоб зобразити українську державність як «петлюрівський антисемітизм» і заперечити її легітимність. Чесна історія робить інакше: визнає злочини відкрито, але відрізняє офіційну позицію республіки (автономія, міністерство, накази проти погромів) від злочинів неконтрольованих частин у добу анархії — і не звалює всю провину лише на «чужі» армії. Це той самий критерій правди, за яким Vox Veritatis розбирає інструменталізацію пам’яті про Голокост і українських Праведників народів світу: минуле не стає світлішим від замовчування — воно стає чеснішим від повноти.

Свідомість і земля: чому революція не втрималася

Розмова з Black Vata виводить і на ширше питання — чому визвольні змагання зрештою програли. Дрібниця переказує консенсус українських істориків: одна з ключових причин поразки — низька національна свідомість тогочасного суспільства. Носіями національної ідеї є еліти — буржуазія, міські жителі, — а вони в українських губерніях на початок XX століття були здебільшого зросійщені або сполонізовані; українцями себе усвідомлював лише тонкий прошарок інтелігенції^[40]. Селянська ж більшість хотіла передусім землі (поділу поміщицьких маєтків) і «волі», яку розуміла як мінімум податків, — і тільки в горнилі революції 1917–1921 років почала відчувати себе українцями^[40].

Цю селянську арифметику найкраще зрозуміли більшовики. Гасло «земля — селянам», з яким вони брали владу, не було їхнім винаходом — це гасло есерів, окремої селянської партії, яке більшовики просто перехопили; таким самим облудним було й «фабрики — робітникам», бо віддавати фабрики робітникам вони не збиралися^[41]. Більшовики чітко відчували, чого хоче населення, і продукували гасла, «на які населення купувалося», — а метою було дійти до влади й запровадити державу-комуну, де вся власність належить державі, себто правлячій більшовицькій партії^[41]. Тож поразка УНР — це не вирок українській ідеї, а програна боротьба за довіру селянина: там, де українські уряди мусили казати правду про війну й податки, більшовицька пропаганда обіцяла все й одразу — і не збиралася виконувати.

Чим трималися більшовики: гроші, газети, заводи

Питання, яке часто ставлять на диспутах, — звідки в більшовиків бралися кошти «замутити революцію» й утримувати армію. Дрібниця називає кілька джерел. По-перше, приватний капітал: російські промисловці-мільйонери (серед них він згадує Мамонтових і Морозових) фінансували не лише більшовиків, а взагалі всі партії — типова для великого бізнесу практика не класти яйця в один кошик і задобрити будь-яких можливих переможців^[56]. По-друге — німецькі гроші: за тезою, яку наводить Дрібниця, кайзерівська Німеччина, зацікавлена вивести Росію з війни, передала більшовикам «близько 30 тонн золота», а Ленін ще з квітня 1917-го проповідував перетворення «імперіалістичної війни на громадянську» — повернути багнети проти власного уряду^[57]. (Тут варто застерегти: конкретна цифра «30 тонн» документально не підтверджена й належить радше до пропагандистського фольклору; історики погоджуються лише, що якесь німецьке фінансування пропаганди справді було — ідеться про субсидії в мільйони марок, а не про звірений «золотий ешелон».)

Головне, однак, не сума, а як ці кошти працювали. На них більшовики налагодили безкоштовну фронтову пресу: газети роздавали кожній роті вздовж усього фронту від Балтики до Чорного моря — масована агітація за те, щоб солдати повертали зброю проти уряду, зрештою спрацювала^[58]. А перемогу в громадянській війні Дрібниця пояснює передусім географією промисловості: більшовики опанували ключові індустріальні центри — Петроград і Москву, де вироблялися зброя й спорядження, тоді як на околишніх землях воєнних заводів майже не було (в Україні, крім київського «Арсеналу», — практично нічого). Хто тримав заводи, той і переміг^[59]. Годувати ж армію допомагала не податкова система, а примус: у січні 1918-го більшовики провели соціалізацію землі — гасло, до речі, не власне більшовицьке, а їхніх тодішніх союзників лівих есерів, — а невдовзі запровадили воєнний комунізм, за якого все вирощене селянином просто вигрібали «на потреби армії»^[60]. Це та сама механіка, що й з гаслами «земля — селянам» і «фабрики — робітникам»: пообіцяти популярне, взяти владу, а тоді забрати обіцяне назад.

Утворення СРСР: як оформили завоювання

Завоювавши більшу частину України, більшовики мусили якось юридично оформити нову «спілку» республік — і навіть тут не було згоди. Дрібниця виокремлює три позиції. Сталін, як нарком у справах національностей, пропонував «автономізацію» — по суті відновити єдину російську республіку, давши Україні, Білорусі й Радянському Закавказзю лише автономні права. Ленін наполягав на дальших поступках: формальній рівності республік (ближче до конфедерації). А грузинські більшовики взагалі вимагали справжньої конфедерації незалежних держав зі спільними хіба армією та податками. Формально ухвалили ленінську лінію — «рівність республік»^[53]. Насправді ж уся ця рівність лишилася на папері: реальна влада всюди належала одній централізованій партії, тож союз вийшов «суперцентралізованим».

Показова навіть плутанина з датою народження СРСР. Офіційно радянський календар називав 30 грудня 1922 року — день, коли з’їзд рад ухвалив союзний договір «за основу». Але до середини 1930-х днем створення Союзу святкували іншу дату — 6 липня 1923 року, коли договір увійшов частиною до першої радянської конституції; на пізнішу дату перенесли вже за Сталіна^[54]. Ця дрібниця добре показує головне: СРСР постав не як добровільна «спілка рівних», а як завоювання, юридичну форму якому дописували й переписували заднім числом — так само, як згодом переписуватимуть і саму історію української державності.

Що це значить

Українська революція 1917–1921 років зрештою не втримала незалежності — більшовики воєнно завоювали більшу частину України й заснували на ній УСРР, яка 1922 року ввійшла до СРСР. Але поразка держави — не доказ її неіснування. За ці роки українці проголосили незалежність (IV Універсал, 22.01.1918), соборність (Акт злуки, 22.01.1919), підписали міжнародні договори, які визнавала навіть радянська Росія, мали власні уряди, армії та гроші.

Тому теза «державу Україна створили більшовики» хибна за самою логікою: не можна «створити» те, що ти спершу мусив завоювати й чию незалежність уже визнавав на папері. Більшовики не дали Україні державність — вони відібрали ту, що вже існувала. Як саме вони потім перевертали цю історію, перетворюючи завоювання на «створення», — у суміжному розборі про роль більшовиків; а про спадкоємицю революційної державності на Закарпатті — у статті «Карпатська Україна 1939».