Українська мова — не діалект: словник Грінченка

Міф про «діалект»

Теза, що українська — не окрема мова, а «наріччя» чи «зіпсована» російська, століттями обслуговувала імперську політику (від заборон мови до тверджень, що окремої нації немає). Найпростіша відповідь на неї — факт кодифікації: наявність повного словника літературної мови, укладеного на основі живого мовлення народу.

«Словарь української мови»

Таким фактом став чотиритомний словник за редакцією Грінченка, виданий у Києві 1907–1909 років (близько 68 000 слів). Його матеріал десятиліттями збирала редакція журналу «Кіевская старина», а Грінченко — що показово, не професійний філолог — упорядкував його на піку своєї діяльності, додавши близько 20 000 власних зібраних слів і співпрацюючи з мовознавцями, зокрема Агатангелом Кримським^[1][2]. Робота була кропіткою: картки зі словами обговорювали — що є українським, а що ні. Словник Грінченка й донині лишається першоджерелом, до якого звертаються філологи^[2].

«Паспорт нації»

Стамбол образно називає словник «паспортом нації». Логіка пряма: словник — це документ, який засвідчує існування мови, а мова — основний виразник нації. Якщо існує кодифікована мова, існує й нація^[3]. Саме тому імперія так послідовно атакувала українську мову: підважити мову — означає підважити саме існування окремого народу.

Кодифікація як націєтворення

Варто пам’ятати контекст: тоді реальність української мови була не очевидною навіть для багатьох самих українців. Доводилося переконувати, що україномовним може бути весь публічний простір — чи навіть родина (родина Грінченків була рідкісним прикладом повністю україномовної)^[4]. Асиміляційний тиск був величезним. Тому укладання словника було не лише філологічною, а й націєтворчою працею — фіксацією того, що мова, а отже й нація, реальні.

Імперія намагалася заборонити

Найкращий доказ, що мова була реальною й небезпечною для імперії, — те, з якою впертістю її забороняли. Сумнозвісний Валуївський циркуляр 1863 року закрив українські недільні школи (зокрема ті, що фінансувала меценатка Єлизавета Скоропадська-Милорадович) і фактично заборонив українськомовне друкування^[5]. «Неіснуючих діалектів» так не бояться.

Заборону обходили через Галичину, де під Австрією переслідування було м’якшим. Скоропадська-Милорадович передала 100 000 австрійських гульденів і 1863 року заснувала у Львові друкарню імені Тараса Шевченка: там друкували українські книги й переправляли їх по всій Російській імперії. На цій базі згодом постало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ, 1892) — неофіційна українська академія наук^[6]. Національний рух, за словами меценатки, «не має меж»: заборона з одного боку кордону компенсувалася працею з іншого.

Що це значить

«Діалектами» не укладають чотиритомних академічних словників, до яких через століття звертаються мовознавці. Словник Грінченка — це матеріальне спростування міфу: українська мова була кодифікована як повноцінна літературна мова ще на початку XX століття. А разом із мовою задокументовано й те, що імперія намагалася стерти, — окрему націю.