Українська мова — не діалект: словник Грінченка

Міф про «діалект»

Теза, що українська — не окрема мова, а «наріччя» чи «зіпсована» російська, століттями обслуговувала імперську політику (від заборон мови до тверджень, що окремої нації немає). Найпростіша відповідь на неї — факт кодифікації: наявність повного словника літературної мови, укладеного на основі живого мовлення народу.

«Словарь української мови»

Таким фактом став чотиритомний словник за редакцією Грінченка, виданий у Києві 1907–1909 років (близько 68 000 слів). Його матеріал десятиліттями збирала редакція журналу «Кіевская старина», а Грінченко — що показово, не професійний філолог — упорядкував його на піку своєї діяльності, додавши близько 20 000 власних зібраних слів і співпрацюючи з мовознавцями, зокрема Агатангелом Кримським^[1][2]. Робота була кропіткою: картки зі словами обговорювали — що є українським, а що ні. Словник Грінченка й донині лишається першоджерелом, до якого звертаються філологи^[2].

«Паспорт нації»

Стамбол образно називає словник «паспортом нації». Логіка пряма: словник — це документ, який засвідчує існування мови, а мова — основний виразник нації. Якщо існує кодифікована мова, існує й нація^[3]. Саме тому імперія так послідовно атакувала українську мову: підважити мову — означає підважити саме існування окремого народу.

Кодифікація як націєтворення

Варто пам’ятати контекст: тоді реальність української мови була не очевидною навіть для багатьох самих українців. Доводилося переконувати, що україномовним може бути весь публічний простір — чи навіть родина (родина Грінченків була рідкісним прикладом повністю україномовної)^[4]. Асиміляційний тиск був величезним. Тому укладання словника було не лише філологічною, а й націєтворчою працею — фіксацією того, що мова, а отже й нація, реальні.

Імперія намагалася заборонити

Найкращий доказ, що мова була реальною й небезпечною для імперії, — те, з якою впертістю її забороняли. Сумнозвісний Валуївський циркуляр 1863 року закрив українські недільні школи (зокрема ті, що фінансувала меценатка Єлизавета Скоропадська-Милорадович) і фактично заборонив українськомовне друкування^[5]. «Неіснуючих діалектів» так не бояться.

Заборону обходили через Галичину, де під Австрією переслідування було м’якшим. Скоропадська-Милорадович передала 100 000 австрійських гульденів і 1863 року заснувала у Львові друкарню імені Тараса Шевченка: там друкували українські книги й переправляли їх по всій Російській імперії. На цій базі згодом постало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ, 1892) — неофіційна українська академія наук^[6]. Національний рух, за словами меценатки, «не має меж»: заборона з одного боку кордону компенсувалася працею з іншого.

Дві імперії — два режими для однієї мови

Найкраще штучність заборон видно, коли порівняти, як із тією самою українською мовою поводилися дві імперії, між якими опинилися українські землі після поділів Польщі — Російська й Австрійська (з 1867 року — Австро-Угорська). До середини XIX століття у підросійській Україні чисто мовних переслідувань майже не було — українську просто вважали «діалектом російської». А вже в другій половині XIX століття почалися прямі заборони: Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1876 року фактично заборонили книгодрукування українською^[12][15].

По інший бік кордону логіка була протилежна. В Австрії українську (тоді «руську», «русинську») спершу теж недооцінювали — вважали мало не «діалектом польської», — і розвивалася вона повільно, аж доки «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький) не взялася творити з «сільської» говірки повноцінну літературну мову; їхній альманах «Русалка Дністрова» вийшов 1837 року. У другій половині XIX століття особливих утисків української мови в Австро-Угорщині не було^[13]. Це не випадковість: груднева конституція 1867 року гарантувала в австрійській частині імперії рівність громадян, свободу слова, зібрань і віросповідання — і діяла аж до 1918-го. На цьому ґрунті в Галичині легально працювали українські інституції: ще після революції 1848 року постала Головна Руська Рада у Львові, а під її впливом — україномовна газета «Зоря Галицька»^[16]. Цензура, звісно, існувала, але її межа була принципово іншою: «головне, щоб ти не виступав проти цісаря, — а далі пиши власне що хочеш»^[17].

Різниця проступала навіть у соціальному устрої. Кріпацтво існувало в обох імперіях, але в Росії воно було «ближче до рабства» — історик порівнює його зі становищем чорношкірих невільників в Америці, — тоді як в Австрії селяни мали більше прав, а саме кріпацтво скасували після революції 1848 року^[14]. Тобто річ не в «зіпсованому діалекті»: та сама мова, яку одна імперія забороняла указами, по інший бік кордону спокійно кодифікувалася й розвивалася в пресі та інституціях. Заборона була політичним рішенням Петербурга, а не властивістю мови.

Мову не «винаходять» — вона розвивається

Та сам спосіб, у який ставлять питання («коли і хто винайшов українську мову»), видає нерозуміння того, як узагалі влаштована мова. У вуличному діалозі Віталія Дрібниці співрозмовник формулює це коротко: «Языки не изобретают, язык развивается — это живое явление, оно меняется в веках»^[7]. Це базова теза мовознавства зі шкільного курсу: мова розвивається сама, у всіх народів однаково, тож версія, нібито «українцям мову винайшли», суперечить самим основам дисципліни^[8].

Доказ зрілості мови — дата першого художнього твору. Перший твір новою українською літературною мовою — «Енеїда» Івана Котляревського (1798); до неї вже існували словники XVI–XVII століть, а згодом і чотиритомний словник Грінченка. Поява повноцінного твору наприкінці XVIII століття означає, що мова на той час була вже сформована, а не «винайдена» пізніше^[9].

Не витримує критики й теза про «діалект»: за класифікацією мов українська належить до індоєвропейської сім’ї, а в ній — до східнослов’янської групи поряд із білоруською та російською. Це три рівноправні мови однієї групи, а не «мова та її наріччя»^[10]. Показовий і хронологічний аргумент: сучасна літературна російська — це мова Пушкіна (а не давнішого Ломоносова), і Пушкін народився приблизно тоді, коли «Енеїда» вже виходила друком. Тобто українська літературна мова постала не пізніше за сучасну російську^[11].

Шевченко і «южнорусский язык»

Мова окремих творів автора не визначає статус мови. Основний корпус прози Тараса Шевченка — дев’ять повістей, щоденник і автобіографія — написаний російською, тоді як його поетичний канон постав українською. Так само назва «южнорусский язык» не є лінгвістичним доказом «діалекту»: вона походить з імперської схеми «триєдиного російського народу» й описує політичну класифікацію самої імперії^[24].

Перекладач у посольстві 1654 року

Окремість мовних практик видно й у дипломатичних документах. Українське посольство, відряджене до Москви після Переяславської ради 1654 року, супроводжував військовий перекладач Яків Іванович. Лист гетьмана та проєкт договору були написані українською канцелярською мовою, а в московських архівах збереглися їхні переклади^[25]. Це документує потребу в мовному посередництві на офіційному рівні, хоча саме по собі не доводить повної побутової взаємної незрозумілості.

Хто на кого впливав: київська книжність і реформа Никона

Міф про «діалект» мовчазно припускає, що вплив завжди йшов лише в один бік — від «великої» російської до «малоросійського наріччя». Історія книжної культури показує зворотне. У вуличному діалозі Дрібниця нагадує, що в XVII столітті московська книжна мова сама зазнала помітного впливу з боку київської^[26]. Тут варто бути точним, бо транскрипт розмови спотворений: ідеться не про те, що «російська запозичила українську розмовну мову», а про конкретніший і добре задокументований епізод — церковну реформу патріарха Никона (1650-ті) та пов’язану з нею «книжну справу», тобто виправлення московських богослужбових книг.

Ще за патріарха Йосипа, 1649 року, до Москви запросили київських (могилянських) книжників на чолі з Єпіфанієм Славинецьким — вихованцями Києво-Могилянської колегії, які знали грецьку. Виправлення московських книг звіряли з грецькими виданнями, а посередником нерідко ставали південноруські (київські, острозькі, стрятинські) друки. Разом із ученими людьми з Києва до московської книжності прийшла й церковнослов’янська мова київської редакції — граматики (Мелетія Смотрицького), лексикони та освітні практики Могилянської школи. Тобто напрям впливу в XVII столітті був радше з Києва до Москви, а не навпаки. Це, звісно, вплив на книжний, церковнослов’янський регістр, а не пряме «походження» російської мови від української, — але й його достатньо, щоб перекинути схему «старша російська — молодше наріччя»: у ключовий для московської книжності момент саме київська вченість була взірцем.

Українські риси — вже на стінах Софії

А наскільки глибоко сягає сама мова? У розборі десяти «незручних питань» проросійського блогера історик Віталій Дрібниця наводить свідчення, давніші за будь-які словники. Берестяні грамоти цінні тим, що передають не книжну писемність, а живі діалекти, якими люди справді писали й говорили, — і вже в часи Київської Русі в них видно українські за характером слова (а, скажімо, новгородські грамоти за лексикою стоять ближче до західних слов’ян)^[18]. На стінах Софії Київської збереглися графіті з кличним відмінком, якого в російській мові немає: «Боже, помози рабу твоєму… Данилу»^[19]. А в записах, що їх, за словами історика, лишив скоріше за все Володимир Мономах, ім’я князя написане не «Владимир», а з повноголоссям — «Володимир»^[20]. Ідеться не про те, що в Києві XI століття говорили сучасною українською, — мова «явище живе» і відтоді змінилася, — а про те, що риси, які сьогодні відрізняють українську від російської, документовано існували за вісім століть до Валуєвського циркуляра.

Імперія спростувала міф сама

Найпоказовіше, що аргументи проти «діалекту» дали самі імперські інституції. Дрібниця вказує на логіку заборон: поки Петербург щиро вважав українську «діалектом», її не забороняли — у першій половині XIX століття «будь ласка, можете видавати». Утиски почалися саме тоді, коли разом із Кирило-Мефодіївським товариством з’явилися політичні ідеї, — тобто коли імперія побачила за «малоросійськім нарєчієм» реальну мову реальної спільноти^[21]. Неіснуюче не забороняють: сам Валуєвський циркуляр — мимовільне визнання, що мова існує.

На початку XX століття це визнала вже й імперська наука: записка Імператорської академії наук «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» (1905), підготовлена комісією на чолі з Федором Коршем за участі Олексія Шахматова, констатувала, що «малоросійськоє нарєчіє» — це окрема мова, якою населення має право говорити публічно й друкувати^[22]. Фінальний штрих — стаття Путіна про «історичну єдність росіян і українців» (2021): навіть у ній автор пише «не збираюся нічого ідеалізувати» й сам перелічує Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський «акт» 1876-го, які обмежили видання літератури українською, — лише виправдовуючи їх «історичним контекстом» польських подій. Тобто навіть головний промотор міфу документує заборони — а забороняти можна лише те, що існує^[23].

Що це значить

«Діалектами» не укладають чотиритомних академічних словників, до яких через століття звертаються мовознавці. Словник Грінченка — це матеріальне спростування міфу: українська мова була кодифікована як повноцінна літературна мова ще на початку XX століття. А разом із мовою задокументовано й те, що імперія намагалася стерти, — окрему націю.