«Зрада» Мазепи: розбір міфу

Міф

Найпоширеніша теза: Мазепа «зрадив свою країну», зрадив Петра I, перейшовши під час Північної війни на бік шведського короля Карла XII^[1]. У такому викладі це особиста зрада присяги — і саме на цьому будується тавро «Мазепа-зрадник», закріплене ще російською імперською традицією (анафема 1708 року).

Перша поправка: «зраду» переглядають самі російські історики

Парадокс у тому, що однобокість цього наративу спростовує не лише українська сторона. Російська історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева (Санкт-Петербурзький університет) у монографії «Иван Мазепа и Российская империя. История „предательства“» (2011) на основі російських архівних документів показує, що історія «зради» значно складніша за пропагандистське кліше^[2]. Коли тезу переглядає історик зі «звинувачувальної» сторони, зводити все до моральної зради вже не випадає.

Друга поправка: відносини були договірними

Ключове, що оминає міф, — Гетьманщина не була безумовною власністю московського царя. Її відносини з Москвою регулювалися серією договорів («статей»), починаючи з Переяславських 1654 року. Чинними на час Мазепи були Коломацькі статті 1687 року, укладені при його обранні гетьманом за регентства царівни Софії^[3].

Тут потрібна точність: Коломацькі статті декларативно підтверджували козацькі права, але водночас обмежували політичні права гетьмана — тобто були черговим кроком Москви до звуження автономії, а не її гарантією. Саме це й важливо: відносини мали договірну форму, яку московський бік послідовно переписував на свою користь. «Зрада» у відносинах, де одна сторона роками ерозіює умови, — поняття щонайменше двобічне.

Третя поправка: кому Мазепа був винен присягу

Міф припускає, що Мазепа особисто належав Петру I. Насправді його державою було Військо Запорозьке (Гетьманщина), що діяло в межах укладених статей^[5]. Безпосереднім поштовхом до розриву стала відмова Петра I боронити Україну від шведів (відомий епізод, коли цар відповів, що не може дати навіть кількох вояків) і небезпека, що статус України стане розмінною монетою у великій політиці — аж до побоювань, що його віддадуть союзникові-королю Речі Посполитої^[4]. У межах договірної логіки вчинок Мазепи був не зрадою країни, а спробою зберегти її суб’єктність.

Підсумок

«Мазепа-зрадник» — це оцінка з однієї, імперської перспективи, що видає договірний конфлікт за моральний злочин однієї людини. Якщо тримати в полі зору обидві сторони — серію статей, які Москва звужувала, відмову захищати Гетьманщину й перегляд «зради» навіть російською історіографією, — кліше розпадається. Залишається не зрада, а розрив домовленостей, відповідальність за який щонайменше спільна.