«Зрада» Мазепи: розбір міфу

Міф

Найпоширеніша теза: Мазепа «зрадив свою країну», зрадив Петра I, перейшовши під час Північної війни на бік шведського короля Карла XII^[1]. У такому викладі це особиста зрада присяги — і саме на цьому будується тавро «Мазепа-зрадник», закріплене ще російською імперською традицією (анафема 1708 року).

Перша поправка: «зраду» переглядають самі російські історики

Парадокс у тому, що однобокість цього наративу спростовує не лише українська сторона. Російська історикиня Тетяна Таїрова-Яковлева (Санкт-Петербурзький університет) у монографії «Иван Мазепа и Российская империя. История „предательства“» (2011) на основі російських архівних документів показує, що історія «зради» значно складніша за пропагандистське кліше^[2]. Коли тезу переглядає історик зі «звинувачувальної» сторони, зводити все до моральної зради вже не випадає.

Ба більше, Таїрова-Яковлева не просто написала книжку — вона оприлюднила сам архів гетьмана. Так званий Батуринський архів (вхідна канцелярія Мазепи) — єдиний гетьманський архів кінця XVII — початку XVIII століття, що дійшов до наших днів. Після здобуття й спалення Батурина 1708 року його вивіз до Росії Олександр Меншиков: довго вважалося, що папери згоріли разом із містом, але насправді князь забрав їх собі, і згодом вони осіли в архівосховищах Санкт-Петербурга та Москви. Деталь промовиста: документальна основа історії Гетьманщини фізично опинилася в руках метрополії — і повністю ввести її в науковий обіг спромоглася аж у XXI столітті російська дослідниця. «Зраду» Мазепи два століття судили за джерелами, які переможець вивіз і тримав у себе.

Друга поправка: відносини були договірними

Ключове, що оминає міф, — Гетьманщина не була безумовною власністю московського царя. Її відносини з Москвою регулювалися серією договорів («статей»), починаючи з Переяславських 1654 року. Чинними на час Мазепи були Коломацькі статті 1687 року, укладені при його обранні гетьманом за регентства царівни Софії^[3].

Тут потрібна точність: Коломацькі статті декларативно підтверджували козацькі права, але водночас обмежували політичні права гетьмана — тобто були черговим кроком Москви до звуження автономії, а не її гарантією. Саме це й важливо: відносини мали договірну форму, яку московський бік послідовно переписував на свою користь. «Зрада» у відносинах, де одна сторона роками ерозіює умови, — поняття щонайменше двобічне.

Важливо й те, що сторона цих договорів була повноцінною державою, а не безформною околицею. Як наголошує Таїрова-Яковлева, Гетьманщина мала всі обов’язкові ознаки держави: кордони, адміністративну й окрему судову систему, податки та армію — і все це зберігалося аж до кінця XVIII століття^[12]. Інша річ, що повної незалежності цій державі бракувало через проблему легітимності: у тогочасній Європі суверена мав хтось «коронувати» (наприклад, Папа Римський), а самопроголошену окремість треба було чимось обґрунтувати. Тому Богдан Хмельницький апелював до часів Володимира й Русі, шукаючи історичного коріння своєї держави, — а геополітично Україна, затиснута між трьома великими сусідами (Річчю Посполитою, Московією, Османською імперією), мусила шукати союзу, щоб устояти^[13]. Союз із Москвою був одним із таких варіантів — а не актом васальної відданості особі царя.

Третя поправка: кому Мазепа був винен присягу

Міф припускає, що Мазепа особисто належав Петру I. Насправді його державою було Військо Запорозьке (Гетьманщина), що діяло в межах укладених статей^[5]. Безпосереднім поштовхом до розриву стала відмова Петра I боронити Україну від шведів (відомий епізод, коли цар відповів, що не може дати навіть кількох вояків) і небезпека, що статус України стане розмінною монетою у великій політиці — аж до побоювань, що його віддадуть союзникові-королю Речі Посполитої^[4]. У межах договірної логіки вчинок Мазепи був не зрадою країни, а спробою зберегти її суб’єктність.

Розрив мав і накопичений матеріальний контекст. Північна війна роками витягувала з Гетьманщини людей і ресурси: козацькі полки воювали далеко від України, а населення утримувало московські війська. Виснаження краю було однією з причин переходу Мазепи на шведський бік^[16]. Це не замінює безпосередню відмову Петра захищати Україну, а пояснює, чому вона стала останньою ланкою тривалого конфлікту.

На пряме запитання «хто кого зрадив» Таїрова-Яковлева відповідає однозначно: Петро зрадив Мазепу. Усі домовленості, що існували з Україною, були порушені — і то порушені першими саме московським боком. Петро взяв курс на централізовану систему, спираючись на нових радників (передусім Меншикова), ламав економічні стосунки й, по суті, намагався знищити Гетьманщину як окрему державу^[14]. Коли провідна дослідниця Мазепи зі «звинувачувальної» сторони формулює це так прямо, теза про одиничну «зраду» гетьмана остаточно втрачає опору: розрив стався тому, що сеньйор зруйнував умови, на яких тримався союз.

Четверта поправка: «зрада» спиралася на незаконну анафему

Саме тавро трималося не лише на політиці, а й на церковному акті — анафемі 1708 року. Але й вона була порушенням церковних правил. Анафему в церкві може накладати лише духовна особа і лише на духовну особу; світської людини анафема не стосується. Мазепу — гетьмана, мирянина — піддали анафемі тільки за прямим наказом Петра I, усупереч церковним законам^[6]. Тобто інструмент, яким освячували «зраду», сам був застосований незаконно й суто з політичної волі царя.

Діалог зі старим знайомим додає до цього канонічну механіку. За церковним правом анафему накладають лише на духовну особу — а Мазепа був світською людиною, тож у релігійному сенсі акт нікчемний. Здійснити його дозволила сама структура: Петро I ліквідував патріаршество й створив Священний синод (заснований 1721 року) — державний орган церковного управління, який і мусив, усупереч канону, «проклясти» гетьмана. Показово, що, за словами Дрібниці, на початку XX століття ім’я Мазепи в чині анафеми прибрали, замінивши його розмитим формулюванням про «тих, хто виступав проти центральної влади»^[23]. Інакше кажучи, з часом сама церква мовчазно визнала, що прокляла конкретну людину за політику, а не за єресь.

П’ята поправка: право васала змінити сеньйора

Найважливіше, що руйнує моральну рамку «зради», — це правовий контекст доби. У тогочасній Європі діяла васально-сеньйоріальна «драбина» з чітко прописаними взаємними обов’язками. Ключове правило: якщо сеньйор не дбає про свого васала — передусім не захищає його, — васал має повне право перейти під владу іншого сеньйора. Це визнане право, а не порушення^[7].

Саме так склалася ситуація 1708 року: коли Мазепа попросив у Петра I допомоги для оборони України від шведів, цар відмовив — і це й стало причиною переходу гетьмана від сеньйора на ім’я Петро до сеньйора на ім’я Карл^[7]. У логіці феодального права це реалізація права, а не злам присяги.

Цю рамку прямо озвучує й Дрібниця: «зрада» тут — типова зміна сеньйора у васально-сеньйоріальних відносинах, де сеньйор зобов’язаний захищати васала. Петро цього обов’язку не виконував: сім років Північної війни він переважно програвав Карлові XII, а з Гетьманщини викачували ресурси. Із найближчого оточення гетьманові казали (зокрема Пилип Орлик), що ще кілька місяців такої війни — і не буде чим правити, зникнуть доходи з краю; отже, правомірно шукати іншого сеньйора — ним і став Карл XII^[24].

Важливо й те, що це рішення ухвалювала виключно верхівка — козацька старшина й шляхта; селян ніхто не питав. Тому теза «вся Україна пішла за Мазепою» так само хибна, як і «вся Україна його зрадила»: питання вирішували вищі стани. Показова деталь — кошовий отаман Кость Гордієнко: попри давній гострий конфлікт із Мазепою, 1709 року він разом із запорожцями підтримав гетьмана й присягнув Карлові XII^[21]. Коли Мазепу підтримує навіть його завзятий опонент, версія про «одиничну особисту зраду» остаточно втрачає ґрунт.

Цей конфлікт сягав корінням ще Переяславської ради 1654 року, де зіткнулися два розуміння договору. Європейське (на яке орієнтувалися українці) — договір рівних сторін. Московське — договір як «служіння», де цар завжди вищий. Показовий епізод: на раді боярин Бутурлін відмовився принести взаємну присягу від імені царя — мовляв, московський самодержець присяги нікому не складає, присягати може лише українська сторона^[8]. Уже тоді відносини будувалися як нерівні — і пізніше Москва послідовно тлумачила їх на свою користь.

«Мазепинство» як кремлівська ідеологема

Тавро «зрадника» не лишилося в XVIII столітті — воно перетворилося на сталу ідеологему, що пережила і Російську імперію, і СРСР. У діалозі двох істориків, Олександра Набоки й Віталія Дрібниці, її генеалогію викладено стисло: Петро I особисто образився на Мазепу, цю образу церковно «благословив» Феофан Прокопович — і з цього виросло «мазепинство» як ярлик у російській ідеології, тобто антиукраїнський іредентизм: переконання, що українські землі «споконвіку» російські, а отже ніхто, крім Москви, не має права на них претендувати^[9].

Парадоксально, але українська еліта довго не сприймала імперію як чужу. За спостереженням Таїрової-Яковлевої, українці чимало зробили для її розбудови й спершу вважали, що творять власну імперію, бувши її впливовою частиною. Розчарування прийшло пізніше — коли ставлення до них змінилося; саме з цієї образи постала анонімна «Історія русів» (рубіж XVIII–XIX століть) — памфлет ображеної козацької старшини, що обстоював окремішність і права «малоросів»^[15]. Тобто навіть пам’ять про Мазепу як «свого» жила в середовищі, яке Москва щойно інтегрувала, — і «зрадником» його зробила вже імперська ідеологія, а не сучасники.

Постать Прокоповича тут не випадкова. До 1709 року він був апологетом Мазепи — присвятив гетьманові свою драму «Володимир» і вихваляв його в проповідях; та після Полтавської битви (8 липня 1709-го) різко перейшов на бік царя й уже 24 липня виголосив проповідь, де затаврував гетьмана та його прибічників як зрадників, подавши союз із Карлом XII як «юдину зраду» православ’я й царської влади. Згодом саме Прокопович став головним ідеологом петровських реформ. Тобто «анафема Мазепі» від початку була не богословським вироком, а політичним інструментом, який обслуговував той самий проєкт інтеграції української церковної еліти в імперію.

Подальша «гарячість» Москви саме до української теми — не випадкова емоція, а структурна риса. Російський іредентизм, зауважують співрозмовники, радикальніший за польський чи фінський: від’єднання Фінляндії Москва свого часу пережила спокійно, а на українську суб’єктність реагує «як бик на червоне». Корінь — той самий, що й у міфі про «штучну націю»: ще з середини XIX століття імперія не може визнати українців окремим народом з власною історією, і ця настанова «сидить» у ній понад сто років^[10]. У цій рамці й «зрада» Мазепи, і пізніша «зрада» Бандери — явища одного ґатунку: будь-яка спроба української самостійності автоматично кваліфікується як «зрада» Москви.

Зворотний бік цієї логіки оголює подвійний стандарт. Сама Росія, що так пильнує «свій» іредентизм, відмовляє в ньому власним корінним народам: за спостереженням Дрібниці, татари, башкіри, якути, дагестанці настільки зрусифіковані, що жодного руху до самовизначення не видно — і не випадково: у сучасній РФ немає жодної школи з національною мовою навчання з 1-го по 10–11 клас, рідна мова жевріє хіба в родинах і малих селах, а великі міста зрусифіковані повністю^[11]. Показовий контраст: навіть у радянській Україні українські школи попри тиск існували — і саме це допомогло зберегти національну ідентичність, яку «мазепинство» в російському лексиконі досі подає як «зраду»^[11]. Інакше кажучи, кліше «Мазепа-зрадник» — не історична оцінка події 1708 року, а елемент живої доктрини, що відмовляє українцям у праві бути собою.

Мазепа-людина: інтелектуал доби бароко

Кремлівська карикатура зводить Мазепу до підступного «страшного» ворога, що «неймовірно заважає історії». Насправді постать значно об’ємніша, і про це нагадує Дрібниця в діалозі зі студентом-істориком. Мазепа був освіченим інтелектуалом доби бароко, а не лише воєначальником: за словами історика, він писав пісні, займався музикою — тобто підходив до справ «інтелектуально»^[17]. Це підтверджує й академічна біографія: гетьман навчався в Києво-Могилянській колегії, володів кількома мовами (латина, польська, італійська, німецька, татарська, турецька), зібрав одну з найбагатших книгозбірень свого часу, розбудовував школи й друкарні та став головним меценатом українського («мазепинського») бароко; йому традиційно приписують і авторство віршів-дум. Мазепа справді був і одним із найбільших землевласників Гетьманщини — щоправда, цифру «100 000 кріпаків», що звучить у відео, документально підтвердити саме в такому числі не вдається, тож коректніше говорити про величезні, а не буквально стотисячні маєтності.

«Мазепинське бароко» до того ж не було суто естетикою. За спостереженням Дрібниці, храми, зведені коштом гетьмана, помітно відрізнялися від звичного пропорційного українського бароко: вони вузькі, витягнуті вгору, з майже «готичним» спрямуванням «ближче до бога». Архітектура тут візуалізувала волю замовника — претензію Мазепи на роль єдиновладного правителя Гетьманщини в добу загальноєвропейської централізації влади^[22]. Тобто гетьман не лише фінансував будівництво, а й через нього заявляв про власну суб’єктність — те саме, що імперський міф згодом перекодував у «зраду».

Каліброване середовище, яке породжувало таких людей, добре видно на долі наступного покоління. Син гетьмана-емігранта Пилипа Орлика — Григір (Грегуар) Орлик (1702—1759), хрещеник самого Мазепи, — знав багато мов, здобув освіту у Швеції, виношував ідею заснувати козацьку Січ на Рейні (не вдалося) і зробив кар’єру у Франції як таємний дипломат Людовіка XV^[18]. У відео його названо «маршалом французької армії» — тут потрібне уточнення: Орлик дослужився до чину maréchal de camp (молодший генеральський чин, приблизно генерал-майор), а 1759 року — до генерал-поручика (lieutenant-general); це не маршал Франції (Marshal of France). Але й без завищення титулу приклад промовистий: козацька еліта, яку імперський міф зображає «зрадниками», давала Європі інтелектуалів і полководців такого рівня.

Смерть на чужині: заповіт про Єрусалим і втрачена могила

Промовистий і фінал біографії. За заповітом Мазепа хотів бути похований у Єрусалимі, куди за життя робив щедрі пожертви, — але це не вдалося^[19]. Тут потрібна фактична поправка до відео: сам гетьман помер 21 вересня (2 жовтня) 1709 року в Бендерах (тоді — під османською зверхністю, нині Придністров’я), а не в Ґалаці, як каже Дрібниця. Ґалац (Молдавське князівство, нині Румунія) пов’язаний із похованням: тіло не вдалося перевезти до Єрусалима, і 1710 року Мазепу поховали в тамтешній церкві святого Юрія — її називали «єрусалимською», бо канонічно вона підлягала єрусалимському Храму Гроба Господнього. Єрусалимські ченці-старці, що там були, за звичаєм носили із собою щіпку єрусалимської землі — тож у символічному сенсі гетьман усе-таки спочив «у єрусалимській землі»^[19].

Могилу Мазепи згодом було втрачено: поховання кілька разів турбували, тіло перевозили, і слід загубився. Дотепер її не знайдено — навіть спільна українсько-молдавська археологічна експедиція, що працювала в Ґалаці, розкопок результату не дала^[20]. Символічно, що переможена імперією постать позбавлена навіть могили — так само, як два століття була позбавлена права на власну оцінку в історії.

Підсумок

«Мазепа-зрадник» — це оцінка з однієї, імперської перспективи, що видає договірний конфлікт за моральний злочин однієї людини. Якщо тримати в полі зору обидві сторони — серію статей, які Москва звужувала, відмову захищати Гетьманщину й перегляд «зради» навіть російською історіографією, — кліше розпадається. Залишається не зрада, а розрив домовленостей, відповідальність за який щонайменше спільна.